Ми знову і знову програвали ту коротку сцену в сквері.
Слон. Незнайомець. Згорточок. Листок паперу. Кожна мить здавалася навантаженою прихованим сенсом, ніби повітря навколо стискалося від невидимої загрози.
Більше він ніде не з’являвся. Ні на зустрічах, ні біля кафе, ні в автосервісі.
Ніби розчинився в міському шумі, залишивши після себе лише легкий запах невідомості.
— Якби це був друг — ще б мелькав, — сказав я, перегортаючи свіжі зведення, палець ковзав по сторінках, ніби шукаючи істину в темряві. — А так…
— Разовий контакт, — завершила Сашка, її очі були холодні, як скло. — І важливий.
Жодної інформації. Ні в одній базі. Ніби його стерли.
Для мене ж це вже не була здогадка, а доведена теорема.
Четвірка — виконавці. А той, хто був на лавці, — джерело.
Привид.
І саме він відкриває їм двері квартир. Він дає їм «наводку» на найжирніші об’єкти. Ніби тінь, що ковзає крізь міські провулки, залишаючись непомітною, але все бачачи.