Розділ 13. Зустріч

Тижні рутинного спостереження тягнулися вязко, зливалися в одне, мов нескінченна плівка, заїла на одному кадрі. День за днем — одне й те саме. І ось нарешті настав вечір, який розрізав звичне коло, мов лезо по тонкому склу.

Слон під’їхав до кафе першим. Машина завмерла на тротуарі, мотор урчав тихо та вязко. Він сидів всередині — перевіряв дзеркала, чекав п’ять довгих хвилин, мов ловив тишу та прислухався до вулиць. За схемою. За ритуалом. Ніколи інакше.

Жираф — швидкий, нервовий, очі металися, плечі підстрибували, наче він весь час чекав удару в спину.

Боров — важкий, пручався вперед, мов танк, якому байдуже на кути й стіни. Навіть хода у нього була така — глуха, тупаюча.

Боксер — спокійний, впевнений, рухався так, мов це місце належало йому, і будь-який чужий погляд — вже виклик.

Четвірка. Вперше — разом.

На секунду стало ясно: усе, що було раніше, — лише прелюдія.

Ми клацали фотоапарати так часто, що суглоби пальців нили, мов метал рвався об метал. Макс ризикнув і зайшов всередину, розчинився у гулі фонового шуму, зробив кілька знімків «від стегна». Серце у нього, мабуть, билося гучніше, ніж музика в колонках.

За столом — жодної дружньої балаканини. Обличчя кам’яні. Слів мало. Жести — уривчасті, точні. Іноді один з них щось писав на клаптику паперу, і тут же інший рвав листок на дрібні шматки, мов у цих словах таївся вогонь, який не можна залишати живим. Ні сміху, ні пива. Це не зустріч друзів. Це планерка. Нарада.

Повітря в кафе стало важким, мов насичене напругою й димом, якого там не було.

Через півтори години вони почали розходитись — кожен окремо, обережно, мов за командою. Ми супроводжували їх поглядами, маршрутами, кроками. Кожного — до дверей його дому.

І у зведенні вперше з’явився рядок, який зв’язував їх не натяками, не збігами, а прямим вузлом:

«Привітавшись, Слон, Боров, Боксер і Жираф сіли за один стіл і почали обговорення».