Розділ 12. Слід в слід. Зовнішнє спостереження

Ми звикли: день змінює ніч, ніч — день. Для більшості людей це — пульс життя, звичний ритм, тихий метроном буднів. Для нас же — лише фон, за яким ми ховалися, розчинялися, жили чужими маршрутами та чужими життями.

Слон їхав на роботу — і ми ковзали слідом, мов відображення в брудній калюжі.

Боров ніс сумки зі спортзалу — ми стояли через дорогу, роблячи вигляд, що обговорюємо погоду.

Жираф блукав магазинами — ми грали роль покупців, які вдивляються у прилавок з хлібом.

Боксер зустрічався з кимось у парку — і ми прогулювалися неподалік, з повідцем у руках і порожнім нашийником, де «собака» існувала лише у легенді.

Кожен їхній крок фіксувався у зведеннях до найдрібніших деталей. Спочатку це здавалося безнадійною рутиною, хронікою сірих днів, від якої мутніли очі. Але поступово в цій вязкій монотонності проступали узори, мов вода на склі збиралася в дивні, повторювані лінії.

Слон тричі за тиждень заїжджав в один і той же автосервіс, але машину так і не ремонтував — вона стояла у дворі, холодна та безмовна.

Жираф надто часто маячив біля одного і того ж під’їзду, хоча офіційно там у нього нікого не було.

Боров стабільно заглядав у букмекерську контору, але зникав через десять хвилин, мов залишав там не ставки, а сліди.

А до Боксера вечорами один за одним заходили інші — як паломники до свого храму.

Центр у них був Слон. Ми це знали. Четвірка трималася навколо нього, мов планети навколо холодного, невидимого сонця.

І ось під час однієї зміни звична тканина днів тріснула.

Слон вийшов зі спортзалу — але не направився до машини. Його кроки повели до скверу. Там, на лавці, чекав чоловік. Нічим не примітний: толстовка, натягнутий капюшон, проста куртка. Мов сіра фігура, вирізана з натовпу.

Рукостискання — коротке, майже непомітне. У долоню Слона лягла невелика згортка, а у відповідь він отримав складений листок паперу. Все склалося за кілька секунд, наче обоє репетирували це заздалегідь. Незнайомець сховав згорток у кишеню і розчинився в глибині двору, не прискорюючи крок, не озираючись — мов крапля дощу, що скотилася по склу.

— Ого, оперативненько, — шепотіла Сашка, клацнувши затвором фотоапарату .

— Та да… — бурмотів я, відчуваючи, як холодок розповзається всередині. Занадто чисто. Занадто швидко.

Ми намагалися зачепитися за нього всіма силами, але «Капюшон» виявився слизьким, мов саме повітря допомагало йому зникати. На знімках — одні обрізки: півоберту, капюшон, тінь, розмитий профіль. Спроба провести його додому провалилася: він майстерно зкинув хвіст, розчинившись у сірій ріці Центрального ринку, де обличчя й рухи складали нескінченний калейдоскоп.

Здавалося, він не просто зникав — він ніколи й не існував.

Навіть аналітики, наші «боги комп’ютерів», лише розвели руками. Ні в базах, ні в соцмережах, ні в архівах. Пустота. Білий аркуш.

І саме ця біла пляма виявилася найтривожнішим.