Розділ 10. Подільники. Продовження.

Ніч йшла марно.

Ми сиділи в машині, курили тихо, потягували охололу каву з термоса й лениво сперечалися, хто перший засне прямо на сидінні. Будинок стояв темний і глухий, вікна відбивали тьмяне світло ліхтарів, а вітер ганяв по тротуару сухе листя, шарудячи так, ніби все місто хотіло нагадати про себе. Інколи проблискувало світло — тінь випадкового мешканця, який проходив повз, — але наш об’єкт залишався без руху .

У такі години наступає найнебезпечніша апатія: очі вже не бачать, вуха не чують, думки пливуть кудись у порожнечу. Здавалося, що все даремно. Зміна от-от мала приїхати да нас , і ми збиралися передати «НВ» («не бачили») і йти додому. Але саме тоді, коли надії не залишалося, клацнула дверь під’їзду. Об’єкт вийшов.

Слон

Спокійний, як завжди, ніби вийшов не з дому, а з роздягальні після тренування. Сів у машину, оглянув двір звичним, уважним поглядом — ланцюгом, підозріливо. І поїхав.

Ми напружились, мотори завелися майже синхронно. Вереницею поїхали слідом, тримаючи дистанцію.

Майже сорок хвилин він кружляв містом, наче перевіряючи, чи немає хвоста. І робив це надто методично: петляв кварталами, дивився у дзеркала, двічі змінював швидкість. Складалося враження, що діяв не навмання, а за знайомою схемою. Лише потім зупинився біля одного з торгових центрів. Спокійно вийшов, оглянувся і пішов всередину. Здавалося, нічого незвичайного: ранок , людина приїхала скупитися. Але інтуїція підказувала — все не так просто.

На всяк випадок я, витримавши невелику паузу, пішов за ним. І не помилився: «Слон» трохи погуляв торговими рядами, ловлячи відображення у вітринах, як ніби шукав хвіст. Без особливого інтересу, попитав ціни на товари й вправно вийшов іншим виходом. На щастя, мій еквпаж вже зайняв вигідні позиції для спостереження на вулиці.

Вийшовши, фігурант в два стрибки перейшов дорогу і юркнув у напівпідвальний прохід булочної. Сашка пішла слідом. Через пару хвилин вона повернулася до нас, жуючи куплену булку та прихльобуючи каву зі стаканчика, і, захлинаючись, розповідала.

— Там не людина, це якась каланча. Дядько Стьопа, подай горобчика. Метрів два росту, мабуть.

— Жирафа, блін, — буркнув Макс.

— Хто, я? — випучила очі Сашка.

— Та при чому тут ти, він. Він — Жирафа. Нехай кличка така буде.

— Тільки Жираф, Максим. Не існує такого звіра ЖИРАФА , — спокійно відповів я, наче переді мною стояла дитина, а не дорослий чоловік тридцяти років.

І тут усі розсміялися голосно, заразливо.

Не знаю, що нас тоді так розвеселило, мабуть, просто накопичена втома та стрес останніх місяців роботи знайшли вихід.

Слон не поспішав виходити. Хвилини тяглися в’язко, як патока. Нарешті з булочної вийшов високий чоловік — вся вулиця ніби стискалася: настільки він був високий. Здавалося, якщо він вирівняється до кінця, головою розіб’є ліхтар. Худий, витягнутий, з довгими руками, що жили своїм життям.

Ніс спортивну сумку так легко, наче пакет із хлібом. Старався сутулитися, ніби хотів приховати зріст, але від цього виділявся ще більше. В об’єктиві фотоапарата його фігура здавалась ще довшою та дивнішою.

Походка пружинна, крок широкий. І без машини. Ох і намучимося ми з ним, подумав я. У нього крок, а в нас п’ять, і то напівбігом, щоб хоча б не сильно відстати.

Жираф також виявився непростим. Довго водив нас по місту, часто розвертався, повністю міняв маршрут, пересів з маршрутки на маршрутку. Пройшов навіть через ринок, сподіваючись затертися у натовпі. Все це виглядало не як імпровізація, а як заздалегідь вивчені прийоми — надто «правильні».

Врешті-решт, через пару годин цього триумфального маршу, він підійшов до звичайної п’ятиповерхівки недалеко від булочної де зустрічався зі Слоном і зайшов у перший під’їзд. Макса за собою не пустив, зачинивши двері перед носом. Спостерігаючи по міжповерхових вікнах, як він піднімається, ми визначили: живе на третьому поверсі, праворуч від сходів. За двадцять хвилин Сашка зайшла до під’їзду з іншим мешканцем.

— Квартири 11 і 12, — передала по рації.

Адреса є. Далі справа за аналітиками.

Ми зв’язалися з другою машиною, яка залишалася вести «Слона», і поїхали до них. Там знадобилась наша допомога.

Слон

Від моменту виходу з булочної він рухався обережно, але без метушні. Спершу заїхав на ринок, довго стояв біля палаток, вітався, переговорювався. Нічого конкретного, просто фон. Потім — автосервіс, де обговорював щось із майстром біля підйомника. Знову фон. Такі моменти виснажують найбільше: сидиш у машині, грієшся на сонці, очі злипаються, а об’єкт ніби спеціально розмиває слід. Це нагадує підручник із «протидії зовнішньому спостереженню», тільки виконаний без зайвого блиску, по-спортивному.

У вечорі Слон нарешті «вистрілив».

Зупинився біля невеликого кафе на околиці. З вигляду — звичайна забігайлівка: пластикові столи, музика тихо, мутне скло, через яке міське світло розтікається брудними плямами. Біля дверей пара таксистів, курять мовчки, ніби теж чекають. Але нас цікавив не інтер’єр.

Всередині за столиком його вже чекав чоловік. Відразу впадали в очі руки: важкі, з розбитими кісточками, наче кожна колись була печаттю вироку. Обличчя — боксер старої школи: грубе, з ломаним носом і вузькими очима, що не вміють усміхатися. Він піднявся, і скрипуча підлога під його кроком ніби підкреслила момент. Обійняв Слона так, як обіймають лише своїх — міцно, без слів, із прихованою силою, від якої ставало холодно в грудях.

Боксер.

Третій.

Зробивши кілька знімків на приховані камери в кафе, ми перенесли спостереження на вихід. Картина ставала цілішою.

Слон, Жираф, Боров, Боксер. Команда збиралася в єдиний силует.

Кожен окремо — чистий, як сльоза. Ні судимостей, ні кримінального минулого. Спортсмени, поважні люди. Але разом виглядали інакше — надто скоординована четвірка, що тримається окремо і не залишає слідів. І що лякало більше за все — у манері відчувалася система. Надто добре знали наші правила, ніби хтось заздалегідь провів для них інструктаж.