Розділ 8. Спільники

Холод пробирав до кісток. Погода в цю пору року завжди вміла дивувати: вдень спека, вночі — куртку вдягай. Я втягнув голову в плечі й знову глянув на сірий «Опель», що притулився біля під’їзду. З вигляду — звичайна машина, таких у місті сотні. Але ми знали: саме з неї вийшли ті самі четверо, що недавно засвітилися на квартирі. Тепер завдання просте й водночас до жаху складне: встановити кожного з них.

У дворі стихло. Люди давно розійшлися по домівках, вікна погасли. Залишилися лише ми — «тіні». Сидіти… чекати… не дихати занадто голосно. Кожен шурхіт, необережний рух, кожен скрип гравію під ногами віддавався луною в тиші, ніби звук був занадто гучним для цього нічного міста.

«Боров»

Ближче до півночі з’явився перший.

Високий, широкий у плечах, важкий у ході. Закурив просто під ліхтарем, ніби навмисно — щоб ми його роздивилися. Обличчя крупне, різке, з тією породою борців, які звикли вирішувати питання в лоб.

— Ну і кабан… — пробурмотіла Сашка, ледь помітно всміхаючись крізь напруження.

— Значить, так і запишемо, — відповів я. — Боров.

Я клацнув фотоапаратом. Світло ліхтаря лягало на його плечі, створюючи тіні, які робили його постать ще масивнішою. У цей момент із під’їзду вийшов «Слон». Вони привіталися й перекинулися кількома тихими фразами, після чого «Слон» пішов додому, а «Боров» ще якийсь час стояв у тіні, ніби перевіряв, чи немає за ними хвоста.

Потім рушив на вулицю, озираючись, сів у авто. Повз нього, під виглядом закоханої пари, проходили Макс і Сашка — вони «зняли» номери. Далі справа техніки: пробивка по базах на власника, отримання фото з водійських прав і звірка з нашим знімком. Усе, контакт встановлено. Андрієнко Богдан Володимирович. Відповідно, й домашня адреса в базах знайшлася.

До ранку більше нічого цікавого не сталося. Щойно почало світати, на зв’язок вийшла наша ранкова зміна. Кілька годин на відпочинок — треба було тільки дістатися додому.

Сьогодні бог філерів був на нашому боці.