Розділ 7. Відпрацювання.

Місяці тягнулися один за одним, зливаючись в одне суцільне чергування.

Спочатку ми навіть жартували: мовляв, у Миколи список на все життя — вистачить і нам, і нашим дітям. Але з часом жарти закінчилися. Кожен новий автомобіль означав десятки годин спостереження: кава з пластикових стаканчиків, кілометри пішки, встановлення зв’язків, із якими контактував власник машини, хронічна втома, вічне недосипання і червоні від біноклів та фотоапаратів очі. І як вирок — висновок: «не те». Доводилося починати все спочатку, тільки вже з іншим авто.

Ми звикли до цього ритму: вранці інструктаж, потім зміна номерів і роз’їзд за адресами, довгі години в засідці. Увечері — звіт, сухі рядки зведення зовнішнього спостереження, написані в старому потертому  журналі: «Об’єкт вийшов, сів у машину, поїхав на роботу… виїхав… повернувся додому… далі спостереження продовжено». Іноді здавалося, що ми ведемо хроніку чужого нудного життя, геть забуваючи й не встигаючи жити власне.

Десятки машин зі списку виявлялися порожніми. Хтось їздив лише на дачу, хтось — у спортзал і назад. Пару разів траплялися цікаві контакти, але перевірки знімали всі питання: звичайні люди, без тіні криміналу, зі своїм буденним життям.

Робота пожирала нас. Дома ми з’являлися лише на кілька годин. Родини звикли до дзвінків «не чекай» і «затримаюся». Зранку знову кава, знову ритуали, знову одне й те саме. Пекельне замкнене коло… гра на виснаження і виживання.

Інколи, сидячи в темній машині, я ловив себе на думці: а чи є у цього «полювання» кінець? Чи ми так і доживемо до пенсії, ставлячи галочки напроти чужих автомобілів, жодного разу не влучивши в ціль?

Але одного разу промайнуло щось інше, цікаве.

Машина зі списку виглядала як чергова «не та». Господар начебто «чистий» — спортсмен, сім’янин, робота, дім. Та все ж у його поведінці під час першого візуального контакту було щось насторожливе. То його звичка весь час озиратися, ніби перевіряючи, чи немає «хвоста», то кола на авто перед тим, як під’їхати до місця призначення. Не знаю, що стало тригером, але саме цього разу всередині щось здригнулося. Занадто довго ми варилися в цій рутині, щоб не відчути: є влучання!

Власником автомобіля за базами значився Слоневський Віталій Костянтинович, якого ми тут же охрестили у своїх звітах «Слоном».

Слоневський виглядав урівноваженим і спокійним. Середнього зросту, кремезний, із футбольною поставою. Рухався розмірено, крок у крок, без суєти. У ньому відчувалася звичка до дисципліни й упевненість людини, яка рідко програє.

Він не виділявся яскраво, але саме в цій непомітності й крилося найбільше зло. Такі розчиняються в натовпі, проте за потреби можуть змести будь-кого зі шляху.

Поступово, день за днем, зміна за зміною, ми виявили і встановили спільників нашого фігуранта. Таких виявилося троє. Це було далеко не легко й подекуди навіть небезпечно, але про це окремо.

Кожен крок, кожна перевірка, кожна відпрацьована доба залишали на нас слід: втому, але й азарт. Ми знали, що знайшли не просто ціль — а головоломку, яку треба розгадати з максимальною точністю, інакше наслідки будуть серйозними. І ця думка підживлювала внутрішній вогонь, попри виснажливий ритм.

Друзі , я дуже вдячний вам за те що ви читаєте . Підтримати автора можна у моєму профілі , у розділі " Про себе ". Дякую вам за вашу підтримку