Розділ 5. Квартира.

Під’їзд зустрів Миколу запахом сирості, плісняви й важкого пилу. Десь угорі гуркотів ліфт, а вікна скрипіли від вітру, створюючи відчуття, ніби час тут тече повільніше.

Біля дверей квартири вже працювали експерти й опергрупа: фотографували, оглядали замки, намагалися знайти відбитки, обережно обходили перекинутий стілець і темні плями на паркеті, схожі на кров.

— Що маємо, Петрович? — спитав Микола, наближаючись.

— Як завжди, — знизав плечима експерт. — Унікальна система: замок чимось залили, вставили заготовку — і відкрився, наче рідним ключем. Відбитків нуль.

— Господар живий?

— У лікарні. Струс мозку, ребра. Але встиг отямитися швидше, ніж вони розраховували. Навіть за ними вибіг. Побачив, як стрибнули в машину, — дежурний простягнув аркуш із записами. — Ухопив частину номера.

Микола вже хотів прочитати записку, коли боковим зором помітив високого, плечистого чоловіка в кінці коридору. Той стискав у руках кепку, обличчя було втомлене й зле.

— Це хто? — спитав Микола.

— Брат потерпілого, — відгукнувся експерт.

Микола підійшов ближче.

— Ви в нього були?

— Так. Учора ввечері приїхав. Не бачилися кілька років, я на заробітках на півночі був. Посиділи, ну… випили. — Чоловік зробив характерний жест рукою по горлу. — Перебрали трохи. Я залишився з ночівлею. Зранку пішов у справах.

Говорив спокійно, але в якийсь момент його погляд ковзнув убік. І тут Миколу мов ударило: на стіні висіла сімейна світлина господаря — він із дружиною та сином. Риси обличчя, постава, навіть, мабуть, хода — брат був майже як його двійник.

Ось воно!

Він затамував подих, а потім довго й шумно видихнув. Тепер усе ставало на місце. Злодії не лізли навмання. Вони чекали, поки господарі підуть. Пасли квартири, відволікали мешканців, а вже тоді заходили. Тому й свідків не було. Тому й чисто.

Микола стиснув кулак і знову згадав про записку. Розгорнув аркуш: криві літери вивели “…47 СХ”.

Холодна злість поступилася місцем азарту. Серце загупало швидше, адреналін ударив у скроні.

— Помилилися, хлопці, — прошепотів він, стискаючи папір. — Цього разу — помилилися.

Він обвів поглядом кімнату: перевернутий стілець, сліди боротьби, хаос. Кожна дрібниця була підказкою. У голові вже складався план, як не втратити жодної зачіпки.

Полювання на «примар» розпочалося.