Розділ 4. Опер.

Кабінет був маленьким, заваленим папками, ніби хтось перевіряв, скільки паперу витримає старий письмовий стіл. У повітрі стояв запах зістареного пластику, затхлого паперу та гіркої кави, залишеної після нічного чергування. В кутку сиротливо притулився графин із водою та стопка склянок. Поряд — електричний чайник, який кипів так гучно, ніби сварився на життя, підскакуючи на столі й видаючи пронизливий металевий свист.

Микола сидів над черговим звітом, який треба було здати ще позавчора. Пальці механічно барабанили по столу, а в голові крутився один-єдиний запит: як так? Десятки квартир, жодного свідка. Жодного відбитку, жодної камери. Навіть «злодійський поголос» у місті мовчав. Наче цих людей узагалі не існувало.

Якимось звірячим чуттям він обрав цю справу головною, усе інше відсунув убік. Здавати банальні відписки й формальні рапорти по інших справах — необхідність, яка не приносила жодного задоволення. А тут — справжній виклик, готовність працювати до знемоги, забувши про все на світі. Тим більше начальство тиснуло — «зверху прилетіло». Тиждень на розкриття, і «витягни й поклади мені злодіїв на стіл»! Ні допомоги, ні поради, лише крик, матюки та погрози звільненням.

Він був виснажений, але злість тримала в тонусі. Бігав по дворах, як «наружник», перевіряв інформацію, аналізував, рився у базах, шукав збіги там, де інші давно махнули б рукою. Кожен знайдений фрагмент ставав маленькою перемогою, спалахом світла серед туману.

Перед ним лежала карта міста, вся в кольорових позначках — квартири, де вже побували «примари». Логіки майже немає, окрім однієї: усі потерпілі — заможні сім’ї. Але це й так було зрозуміло кожному. Годинник на стіні відміряв час монотонним цокотом, нагадуючи про кожну змарновану хвилину.

Телефон завібрував. Коротке повідомлення від чергового:

«Чергове пограбування. Але тобі пощастило — є свідок, сам господар квартири. Пиши адресу, експерти вже виїхали».

Микола випрямився. Усередині щось клацнуло. Це був шанс. Перший справжній слід за весь цей час. Серце на мить зупинилося, а потім загупало частіше.

Він нашкрябав адресу в блокноті, за кілька хвилин уже підняв усю інформацію по квартирі — власник, прописані мешканці, нюанси.

Відкинувшись на спинку стільця, Микола стиснув кулак. Уперше за довгі місяці туман почав розсіюватися.

— Ну що ж, хлопці… подивимось, хто ви такі, — пробурмотів він, дивлячись на монітор.

Телефон загорівся новим викликом — дружина. Рука вже потягнулася взяти слухавку, але він завмер. Знав, що почує: «Колю, ти знову затримаєшся? Ти взагалі вдома з’являтися плануєш?» — і відповісти буде нічим. Дзвінок урвався, залишивши ще важчий осад.

Погляд упав на фотографію, приклеєну скотчем до монітора: дружина й двоє дітей на морі, ще минулого літа. Сонячний, теплий кадр, від якого щоразу в грудях неприємно стискалося. Але водночас спалахувала рішучість: працювати, шукати, доводити.

Не час. Усе потім.

Микола набрав номер начальника, коротко доповів і поклав слухавку. Усередині вже горів вогонь. Полювання починалося.