Розділ 3. Наталі, або ранок з іншого боку.

Будильник задзеленчав о пів на шосту.

Я знала, що він зараз підскочить, як завжди. Зробила вигляд, що сплю, сховавшись під ковдру з головою.

Чую, як він намацує телефон, важко відриває себе від тепла ліжка. Його кроки здаються йому тихими, але насправді звучать, наче тупіт слона у посудній крамниці. Скрипнули дверцята шафи, з вуст злетіло тихе прокляття — і він пішов на кухню. За хвилину запах кави й сигарет заповнив квартиру. Знову цей його ранковий ритуал, який я спостерігаю з іронічною усмішкою.

— Ну так, є така професія — дружина офіцера, — подумки жартую.

Іронія — мій маленький рятівний круг. Бо якби не сміятися, залишилися б лише злість і сльози.

Він зазирає в кімнату. Думає, що я сплю. А я відчуваю його погляд навіть крізь заплющені повіки. За мить тихо прикриває двері — і тиша. Він пішов.

Я лежу, слухаю, як грюкнули вхідні двері під’їзду, і розумію: сну більше не буде. Підводжуся. Час збиратися самій і будити сина в школу.

На кухні — запах кави, пепельниця з недокуреною сигаретою. Він завжди кудись поспішає, тож до кінця викурити не встигає. Дивлюся на ці сліди його ранкового ритуалу й думаю: поспіх став невід’ємною частиною нашого життя.

Шоста десять. Ще кілька хвилин — і треба будити сина. Ставлю чайник, ріжу хліб і ковбасу. Ті самі рухи, що й у нього: лише замість «кава, сумка, сигарета» — «сніданок, портфель, форма для фізри».

І тут, між хлібом та свистом чайника, накочується злість. Я знову сама. Усі турботи — тільки на мені: дім, дитина, школа, робота. А він? Його немає. І невідомо, коли буде.

Іноді мені здається, що я живу з тінню. Наче чоловік є, а вдома його майже ніколи. І навіть страшно подумати, що гірше: чекати дзвінка з лікарні чи прожити життя, вічно викреслена з його графіка.

Я тихо заходжу до кімнати.

— Вставай, сонечко, час у школу, — шепочу, проводячи рукою по його волоссю.

— Мам, ще п’ять хвилин…

— Твої п’ять хвилин були вчора. Давай, поки  сніданок гарячий.

За кілька хвилин він уже сидить за столом — сонний, із розкуйовдженим волоссям. Я ставлю перед ним чай і бутерброд, дивлюся, як він прокидається, мружиться від світла, що пробивається крізь штори.

— А де тато? — питає раптом.

— На роботі. Рано сьогодні.

— Та він завжди рано, — бурчить син, відкушуючи хліб. — Я його майже не бачу.

Всередині стискається щось болісне. Хочеться виправдати чоловіка, але слів немає. Це правда: він іде рано й повертається пізно. Якщо взагалі повертається.

— Нічого, — кажу, намагаючись усміхнутися. — На вихідних підемо в парк. Разом. Там каруселі, солодка вата, тир. Ти ж любиш стріляти?

Син лише знизує плечима. У його очах я бачу розчарування.

Поки він снідає, я літаю квартирою: шукаю форму, перевіряю щоденник, складаю портфель. Все у шаленій поспішності, під гул телевізора, який вмикаю просто для фону. На мить ловлю себе на думці: я тягну цілий світ сама.

Син нарешті взувається біля дверей.

— Мам, а тато знову не прийде ввечері?

— Я не знаю, — чесно відповідаю.

Він важко зітхає, бере рюкзак і виходить. У квартирі лишається тиша, у якій холоне недопитий чай сина і кавова гіркота чоловіка.

Я сідаю на край стільця, заплющую очі, слухаю шепіт вулиці й власної втоми. І думаю: скільки ще так триватиме?..