Розділ 2. Початок.

Інструктаж. Здавалося б, і описувати нема чого: четверо чи п’ятеро напівсонних співробітників стоять, уважно слухаючи стандартний набір інформації про свого майбутнього «фігуранта». Адреса, фото, можливе місце роботи, транспорт — усе за підручником. Далі йде розподіл завдань: звичайний режим (фото, відео, спостереження за «зв’язками») чи конкретніше — якщо знадобиться втручання.

Слухаємо, киваємо, занотовуємо… У повітрі висить залишок ранкового сну, змішаний із кавовим запахом із сусіднього кабінету, де в цей самий час триває інструктаж іншого відділу. Усередині — легка тривога: чи все врахували, чи нічого не прогавили? Та вже за мить знайоме відчуття — робота поглинає тривогу, ніби розчиняє її.

Після інструктажу завантажуємось в оперативний транспорт — і «на лінію». Перше, що стоїть у плані, звісно, кава. Це навіть не обговорюється: іноді здається, що саме від цього ранкового стаканчика залежить, чи складеться день, чи піде шкереберть. Ми балакаємо про своє, піджартовуємо, куримо. У голові миготять думки: «А раптом він поїде в область — і нас знімуть раніше? Або взагалі не вийде?» Але майже завжди ці надії розбиваються об сувору реальність, як краплі дощу об розпечений асфальт.

Наступний ритуал — зміна номерів на машині. Смішно, але в місті небагато місць, де це можна зробити спокійно. Майже завжди натрапляєш на інші екіпажі. І щоразу це викликає посмішку: колеги, які бігають із номерними знаками в руках, нервово озираючись і намагаючись сховати їх, виглядають, як персонажі з карикатури. У думках мимоволі малюєш образи: «Оцей — явно новачок, а той — традиційно запізнюється».

Закінчивши цю «обов’язкову програму», під’їжджаємо за потрібною адресою. Вулиця ще дрімає. Легка імла з вологого асфальту піднімається між старими будинками, і навіть повітря тут здається повільнішим.

— Спати хочеться страшенно, — бурмоче Сергій, намагаючись припаркувати машину так, щоб вона не виділялася серед інших , залишених на ніч  авто.

— Поспимо, — відповідаю. — Все одно раніше дев’ятої він не з’явиться. — І, обернувшись до тих, що сидять позаду, додаю: — Але по черзі. Слідкувати треба, раптом вийде раніше.

— Звісно, — відгукується Сашка. — Я перша. Мені й так не спиться.

(Сашка — новенька, молода дівчина, щиро вірить у справедливість і ще всім серцем горить кожною справою.)

— Можеш і за мене дивитися, — буркоче Максим. — Все одно якщо засну, то не розбудиш. Хоч із гармати гати.

Ми вибухаємо сміхом. Це його стиль. За п’ять чи шість років служби Макс жодного разу не прийшов вчасно. Будильники для нього не існують, а його дівчина може підняти його з ліжка лише з двадцятої спроби — та й то, мабуть, відром холодної води.

Сергій нарешті паркується. Сашка бере на себе спостереження за під’їздом, а ми троє дрімаємо. Досвід підказує: цьому «об’єкту» особливо нічого не загрожує. Максимум — втратить гроші, «вирішуючи питання» з замовником чи пізніше в суді.

Як би прикро це не звучало, але поліція давно стала бізнес-проєктом. Заробляють усі. Усі — крім нас. І не тому, що ми такі вже правильні, як Сашка. Просто нам не пропонують. Ніхто й не здогадується, що ми — теж поліція.

Ця думка мимохіть викликала усмішку. І з нею я задрімав, відчуваючи на губах смак кави, холодок салону машини і мерехтіння вуличних ліхтарів за вікном, які, здавалося, спостерігали за нами.