Розділ 1. Звичайний банальний ранок.

Розділ 1. Звичайний банальний ранок.

5:30. За вікном тільки починало сіріти. Сумний, тьмяний світанок ледь пробивався крізь жалюзі, фарбуючи кімнату в бліді відтінки сірого. Істерично волає будильник на телефоні, розкидаючи холодний дзвін по кімнаті, змушуючи сонні м’язи напружено смикатися. Ще не відкривши очей, я на дотик вимикаю його і повільно сповзаю з ліжка, відчуваючи, як тепло ковдри поступово зникає з кожним рухом. Дружина солодко дрімає, занурена у власні сни, і я намагаюся не порушити її світ. У повітрі пахне рештками сну, легкою сирістю і ароматом кави з минулої ночі, що залишилася на столі.

Я пряму на кухню, кожен рух відточений роками звички: заварити каву, покрутити ложкою, зробити перший вдих ранку. Все автоматично, ніби по нотах давно написаної симфонії. На столі застиг ранішній світ, відбиваючись у краплях води на склі горнятка, поки я вмощуюся і роблю перший ковток. Сигарета під рукою, її дим повільно піднімається, переплітаючись із ароматом кави, і здається, ніби весь світ довкола ще спить.

— Клята робота… — подумав я, посміхаючись, уявивши, як десяток моїх товаришів у різних частинах міста повторюють цю фразу.

Ритуал один і той самий: кава, сигарета, сумка. Мінімальний набір речей ретельно підібраний: кілька варіантів змінного одягу — о, це окреме мистецтво. На роботі ти не просто перевдягаєшся за потреби, ти повністю змінюєш свій образ: від виразу обличчя і манери говорити до ходи й звичок. У сумці — дрібні елементи, що трохи змінюють зовнішність: кілька різних кепок, окуляри, блокнот для інструктажу перед виїздом і обов’язково їжа. Ніколи не знаєш, куди закине доля і ця сама робота: то в поле, то в глухе село, де товар на прилавках місцевих крамниць лежить ще з тих часів, коли динозаври ходили по землі.

Каву допито, сумку перевірено. Заглядаю в кімнату ще раз — дружина і дитина сплять, тихо, безтурботно. Намагаюся не шуміти, обережно вислизаю за двері. Вулиці міста ще напівсонні, ніби застрягли між минулою ніччю і новим днем. У повітрі витає сирість, вранішній холодок лоскоче обличчя. Рідкі машини повільно ковзають по мокрому асфальту, двірник ліниво махає мітлою, залишаючи за собою тонкий слід у ранковому пилу. Стара бабця тягне собаку на повідку, і здається, що навіть час сьогодні рухається повільніше.

Короткий перебіг до точки збору, звідки мене підбере чергова машина. Люди на вулицях ще сонні, як і я.

По прибутті — як завжди: при отриманні техніки перекидаюся якимись древніми жартами з черговою зміною, цікавлюся останніми подіями. Не тому що цікаво — скоріше з звички або тому, що так належить… бо так було завжди.

— Ну що, Степанович, як справи? — питаю у чергового, намагаючись видати легкі іронічні нотки в голосі.

— Чергова «жирна» хата злетіла, — відповідає він. — Нічого немає. Ні свідків, ні доказів. Кажуть, навіть на стрілу з «авторитетами» їздили, та й ті не знають, хто це робить.

Ці квартири у нас чистять уже давно. На моїй пам’яті — кілька місяців. І головне — завжди в точку, тобто жодного разу не зайшли в квартиру звичайних людей, лише у «паковані» хати. Звідки така поінформованість — незрозуміло.

— Рано чи пізно, — кажу Степановичу, — будемо разом з розшуком і жити, і ночувати на цих точках.

Беру видану спецтехніку і прямую на інструктаж, відчуваючи легкий холодок по спині і ледь помітне передчуття прийдешнього дня. Все, як завжди, але щоразу трохи інакше — нюанси, які відрізняють день від дня і роблять його унікальним.