Його Величність - Дракон

Цей край давно забув про ті часи, коли його називали благословенним. Соковита зелена трава більше не росла на пагорбах долини, а на полях не колосилася пшениця. Колодязі висохли, і на болотах більше не чути було дружнього дзвону цикад і кумкання ситих ропух. Іноді сюди ще помилково забрідав мандрівник, але він міг лише наштовхнутися на покинуті, майже зруйновані будинки, обвиті сухими стеблами плюща, та почути пронизливе виття вітру.

Цей край помер багато віків назад, і люди покинули його, вважаючи проклятим. Ким і чому? Легенди говорили, що одного разу горда богиня родючості розлютилася на людей, які забули принести їй жертву, і відвернулася від них. Вони ще довго намагалися вижити в помираючому краї, але незабаром найнаполегливіші здалися - деякі сім'ї пішли, рятуючись втечею, інші - загинули, не маючи сил і бажання покидати рідний дім.

Красива казка про всемогутніх богів і не більше - ті, хто знав правду, давно загинули. Жоден з них так і не визнав, що у всіх бідах були винні самі люди. Їх жорстокість, жадібність і бажання підкорити те, що їм не підвладне.

Минуло багато століть, перш ніж над колись живим краєм з’явилася та сама зірка. Її світло ще було дуже слабким і навряд чи б хто з людей її помітив, але, хіба потрібні очі, якщо саме існування зірки відчувається всім єством?

Коли небесне тіло вперше запалало на зоряному небі, по мертвим землям ніби невидима хвиля пройшла, осяявши все навколо яскравим спалахом. Сухі гілки дерев колихнулися від раптового пориву вітру, та й годі. Але там, на краю долини, гори ніби ожили, відчуваючи прийдешні зміни.

Він заснув сотні років тому, і за цей час жодного разу навіть не ворухнувся. Сон врятував його не від важких ран, завданих списами шалених лицарів, й не від отрути, якою його намагалися труїти вже не один раз, а від туги. Одного разу він просто закрив очі й заснув, не знаючи, чи прокинеться знову. Але, якби дракона запитали - він з упевненістю сказав би, що ніколи не пошкодує, якщо доля вирішить залишити його у світі сновидінь. За багато століть його луска потьмяніла, а в деяких місцях взагалі поросла мохом. Раз у раз в печері снували дрібні гризуни, не розуміючи, що пробралися в лігво найстрашнішого з усіх хижаків, що коли-небудь бачив світ. Та й чого було боятися, якщо навіть його серце билося раз в декілька тижнів, а подих і зовсім ослаб?

І раптом, цей майже вічний спокій гігантського ящера порушила зірка, що з'явилася на небосхилі. Він навіть не бачив її, але відчував, що тепер йому є заради чого жити.

Повільно піднявши повіки, дракон ліниво озирнувся - за стільки років м'язи ніби закам'яніли і йому потрібен був час, щоб перейти до тями. Те, що він побачив, сильно розчарувало, адже в минулі часи він щовечора засинав і прокидався, милуючись красою квітучої долини. Тепер же єдине, що він бачив - виснажена пустеля, яка була непридатна для життя.

Від роздратування і злості на людей, хвіст дракона почав невдоволено тремтіти. Помітивши це, гігантський ящір постарався піднятися. Потужні лапи не хотіли слухатися, щоразу підгинаючись під вагою його масивного тіла. Але пройшло всього кілька годин, і дракон повернув собі контроль над тілом. Ліниво потягнувшись, він скинув з себе все, що встигло покрити його випещену луску протягом багатьох років. Мох відпадав величезними жмутами, лякаючи тих, хто влаштувався в печері.

Очі звикли до темряви, і дракон мружачись, вийшов зі свого лігва. З його появою сонце знову з'явилося над долиною, ніби вітаючи володаря цього краю.

Рагнар, здається так його колись звали люди. Ще б пак - справжнє драконівське ім'я вони не змогли б навіть подумки вимовити - воно повне дивних звуків, схожих на гарчання. Але він був не проти - яка, по суті різниця, якщо вони все одно боялися вимовляти його вголос?

Так, колись їм лякали діточок, а люди похилого віку тільки за закритими дверима могли переказувати молодим історію про Великого Дракона і його скарби.

Смішні - вони вважали, що його лігво повно золота і діамантів, які він вкрав у монархів найближчих земель. І не просто вкрав, а витребував, погрожуючи спалити їхні королівства дотла, не шкодуючи ні дітей, ні старих.

Частка правди була в цих казках - його печера насправді була сповнена золота, але він ніколи не крав нічого з того, що лежало в ній. Щось принесли йому в жертву, щось - знайшов, кружляючи в пустельних горах, але більшість з них була частиною його самого.

Мало хто знав, як у світі з'являється золото і діаманти, і ніхто, чомусь, не думав, що вони утворюються завдяки гордим драконам.

Алмази були сльозами смутку, сапфіри й смарагди - сльозами радості, рубіни - краплями крові, а золото - частинками луски, яку дракони регулярно змінювали, поки росли. Звичайно, до певного віку у дорослого дракона могло накопичитися чимало «багатств», за яким регулярно навідувалися божевільні лицарі.

Його печера теж була сповнена золота й діамантів.

Рагнар не знав жодного дракона, який був би настільки жадібним, наскільки це описують люди - ящери завжди з радістю ділилися скарбами, якщо люди просили про це. Хоча, чи багатьох драконів він знав? За ті недовгі дві тисячі років, що він жив, майже всі його знайомі загинули, підло убиті уві сні мисливцями за золотом. Диво, що його самого не спіткала та ж доля, адже його печера була до верху набита золотом і самоцвітами. За своє життя він встиг чимало пережити, так що можливість накопичити скарби у нього була.