Розділ 59

Лея
Перше життя.
Море.
Маленький Люцій.
Я.
Друге.
Ми зустрілися в лісі.
Третє.
Він був воїном.
Я — відьмою.
Четверте.
Ми були ворогами.
П'яте.
Чоловіком і жінкою.
Шосте.
Братом і сестрою.

Я здригнулася.
Сьоме.
Ми не знали одне одного.
Восьме.
Він загинув у мене на руках.
Дев'яте.
Я загинула замість нього.
Десяте.
Ми прожили все життя разом.
І так далі.
Десятки.
Сотні.
Безліч життів.
У кожному ми знаходили одне одного.
І в кожному втрачали.
Я плакала.
Не від болю.
Від розуміння.
Я нарешті побачила всю правду.
Ми не були створені одне для одного. Ми обирали одне одного знову і знову. Саме тому Моран не міг нас перемогти. Я побачила останню картину.
Порожній світ.
Люцій стояв один.
А я...
не була поруч.
На моїй долоні з'явилося слово: «ВИБІР.»
Я зрозуміла, що повинна зробити. Ворота відкрилися повністю.
Я вийшла назад.
Моран стояв навпроти.
— Ти згадала?
Я кивнула.
— Все.
— Тоді скажи.
— Що?
— Хто ти?
Я подивилася на нього.
Потім на Люція.
І відповіла:
— Я не твоя частина.
Пауза.
— Я не його частина.
Я взяла Люція за руку.
— Я — Лея.
Магія вибухнула золотим світлом.

Печатки на людях почали зникати. Моран закричав.
— НІ!
Я тримала Люція за руку.
Він тримав мене.
І цього разу ми не відпустили одне одного.
Моран почав розсипатися.
А перед тим, як зникнути, він прошепотів:
— Тоді живіть.
Я подивилася йому вслід.
— Будемо.
Світло заповнило зал.
А потім настала тиша.
Я відкрила очі.
Люцій лежав поруч.
Я торкнулася його руки.
Він відкрив очі.
— Ми перемогли?
Я усміхнулася.
— Не знаю.
Він підвівся.
— А де ми?
Я озирнулася.
Перед нами було море.
Те саме море.
Але тепер воно було справжнім.
Без проклять.
Без Воріт.
Без Морана.
Я подивилася на Люція.
— Вдома.
Він усміхнувся.
— Тоді, відьмо...
— Так?
— Ти обіцяла мені будинок.
Я засміялася.
— І сад.
— І кота.
Я подивилася на нього.
— Кота не обіцяла.
— Обіцяла.
— Ніколи.
Він обійняв мене.
— Тоді доведеться прожити ще одне життя, щоб переконати тебе. Я притулилася до нього.
— Можемо.
— Скільки?
Я підняла очі.

— Скільки завгодно.
І вперше за триста років майбутнє більше не лякало мене. Бо тепер у ньому був він.
А в ньому — я.
Кінець.