Його відьма

Розділ 57

Люцій
Ми втекли не тому, що боялися.
Ми втекли, бо місто почало руйнуватися.
Люди бігли.
Небо чорніло.
Будинки вкривалися тріщинами.
Але найгірше було інше.
Я почув голос у голові.
«Повернися до мене.»
Я зупинився.
Лея озирнулася.
— Що?
— Він кличе мене.

— Не слухай.
— Я намагаюся.
Мої руки затремтіли.
Темрява під шкірою ожила.
Я впав на коліна.
— Люцію!
Вона присіла поруч.
— Подивись на мене.
Я підняв очі.
— Я не можу його стримати.
— Можеш.
— Ні.
— Можеш!
Вона взяла моє обличчя в долоні.
— Ти не його.
— А якщо я все-таки його частина?
— Тоді я буду тією частиною, яка залишиться поруч. Я усміхнувся.
— Ти завжди знаходиш правильні слова.
— Тому що триста років тренувалася.
Я засміявся.
Темрява відступила.
Ми піднялися.
Перед нами стояла будівля.
На ній був знайомий символ.
Три кола.
Я відчув силу.
— Там.
— Що?
— Ворота.
Ми зайшли всередину.
Під будівлею був зал.
У центрі стояла величезна кам'яна арка.
А перед нею — люди.
Сотні.
Вони стояли мовчки.
На їхніх шиях світилися печатки.
Посеред них стояв Моран.
Цього разу він був не тінню.
Він виглядав як звичайний чоловік.
Але очі...
Я знав ці очі.
— Люцій.
Я став перед Леєю.
— Не підходь.
Моран усміхнувся.
— Я більше не хочу тебе.
Я завмер.

— Що?
Він подивився на Лею.
— Тепер я хочу її.
— Навіщо?
— Бо вона єдина, хто може знищити мене. Лея мовчала.
Моран продовжив:
— І я хочу, щоб вона зробила це сама.

Татьяна Плужникова

Подобається

#1442 в Фентезі
#4640 в Любовні романи
#1129 в Любовне фентезі

У тексті є: кохання і породьба та протистояння, коханння і ненависть, кохана демана

Відредаговано: 12.08.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись