Розділ 56

Лея
Майбутнє зустріло нас тишею.
Ніякого вибуху.
Ніякої темряви.
Просто один крок — і світ змінився.
Я опинилася посеред міста, якого не знала.
Високі скляні будівлі торкалися хмар. Над дорогами безшумно рухалися машини. На небі світилися незнайомі знаки.
Люди проходили повз нас, не звертаючи уваги.
Люцій стояв поруч.
— Де ми?
Я подивилася на нього.
— Не знаю.
На моїй долоні з'явився напис:
«ОСТАННЄ ЖИТТЯ.»
Під ним — дата.
Я прочитала її.
І відчула, як холоне кров.
— Це через сто років.
Люцій насупився.
— Сто?
— Так.
Він оглянув місто.
— Значить, ми перемістилися на сто років уперед.
— Ні.
Я відчула щось дивне.
— Нас не просто перемістили.
— Що?
Я подивилася на людей.
Усі вони мали однаковий золотий знак на шиї.
— Моран уже переміг.
Люцій різко повернувся до мене.
— Що ти сказала?
— Подивись.
Ми пішли вулицею.
На кожній людині був знак.
Той самий, що колись з'явився на моїй долоні.
Я зупинила жінку.
— Вибачте...
Вона подивилася на мене.
Її очі були порожні.
— Так?
— Що це за знак?
Жінка усміхнулася.
— Печатка.
— Чия?
— Господаря.

Люцій стиснув мою руку.
— Морана?
Жінка перестала усміхатися. Вона подивилася на нього. — Не вимовляйте це ім'я.
— Чому?
— Він чує.
Ми відійшли.
Люцій тихо сказав:
— Тоді він контролює весь цей світ.
— Не весь.
Я подивилася на власну долоню.
Моя печатка була іншою.
Вона світилася золотом.
— Він не контролює нас.
— Поки що.
Ми рушили далі.
А потім почули дзвони.
Люди навколо одночасно зупинилися.
Опустили голови.
На небі з'явилося величезне чорне обличчя.
Моран.
Його голос почув кожен.
— Я знайшов вас.
Я підняла голову.
— Тоді виходь.
Люцій схопив мене за руку.
— Лея...
— Ні.
Я зробила крок уперед.
— Я втомилася тікати.
Небо затремтіло.
Моран усміхнувся.
— Тоді подивимося, чи вистачить тобі сміливості залишитися.