Розділ 42

Люцій
Я відчув його ще до того, як побачив.
Моран.
Перша темрява.
Те, що існувало до мене.
До ангелів.
До пекла.
До самого порядку.
У центрі залу стояв чоловік.
Він виглядав абсолютно звичайним.
Темне волосся.
Бліда шкіра.
Чорний костюм.
Спокійний погляд.
Саме це лякало найбільше.
Він відкрив очі.
— Люцій.
Я став перед Леєю.
— Не підходь до неї.
Моран усміхнувся.
— Ти досі робиш це.
— Що?
— Стаєш між нею і небезпекою.
Він перевів погляд на Лею.
— Навіть коли сама вона небезпечніша за мене.
Лея вийшла з-за мого плеча.
— Чого ти хочеш?
— Поговорити.
— Ти міг просто постукати.
Моран засміявся.
— Мені подобається твій характер.
— А мені не подобаєшся ти.
— Знаю.
Він зробив крок.
— Саме тому ти мені потрібна.
Я стиснув кулаки.
— Забудь.
Моран навіть не подивився на мене.
— Лея, ти знаєш, чому Ворота з'явилися саме зараз? — Через мене.
— Ні.
Він похитав головою.
— Через нього.
Я застиг.
— Що?
Моран подивився на мене.
— Ти думаєш, що став людиною?

Він усміхнувся.
— Ти помиляєшся.
Я відчув, як у грудях щось похололо.
— Я більше не диявол.
— Ні.
Моран підійшов ближче.
— Ти дещо гірше.
Лея взяла мене за руку.
— Що він має на увазі?
Моран відповів:
— Коли ти відмовився від безсмертя, ти не став людиною. Пауза.
— Ти став посудиною.
Я відчув, як у мені щось прокинулося.
Темне.
Давнє.
Голодне.
Я впав на коліна.
— Люцію!
Лея опустилася поруч.
— Подивись на мене.
Я не міг.
У голові лунав голос.
«Повернися.»
«Ти належиш мені.»
Моран стояв над нами.
— Тепер розумієш?
Лея піднялася.
— Що ти зробив?
— Я нічого не робив.
Він усміхнувся.
— Він завжди носив мене в собі.
Я подивився на Лею.
— Іди.
— Ні.
— Лея, йди!
Мої пальці почали чорніти.
Очі обпекло вогнем.
— Я не хочу нашкодити тобі.
Вона взяла моє обличчя руками.
— Тоді не нашкодь.
— Я не можу...
— Можеш.
— Лея...
Вона поцілувала мене.
Темрява в мені здригнулася.
На мить усе стихло.
А потім я почув її голос.

Не зовні.
Всередині.
«Я вибрала тебе один раз.»
«Обираю вдруге.»
«І обиратиму знову.»
Темрява відступила.
Я відкрив очі.
Моран більше не усміхався.
— Цікаво.
Лея повільно повернулася до нього.
— Що?
— Ти справді здатна стримувати його.
— Так.
— Тоді я помилявся.
Він відступив.
— Ви двоє — не ключі.
Я відчув, як Лея стиснула мою руку.
Моран сказав:
— Ви — замок.
І зник.