Розділ 40

Лея
Через три дні я зрозуміла одну річ.
Бути людиною важче, ніж бути відьмою.
Ти не можеш одним закляттям прибрати проблему.
Не можеш воскресити того, кого любиш.
Не можеш просто зупинити час.
Ти мусиш жити з наслідками власних рішень.
І мені це подобалося.
Бо вперше моє життя справді належало мені.
Я стояла біля вікна, коли Люцій зайшов до кімнати.
— Я знайшов дещо.
Він поклав на стіл стару книгу.
Я впізнала її одразу.
— Це книга моєї матері.
— Так.
Я провела пальцями по обкладинці.
На ній був той самий золотий знак.
Я відкрила першу сторінку.
Там було написано:
«Якщо ти це читаєш, значить, я не змогла зупинити їх.»
Моє серце стиснулося.
Я перегорнула сторінку.
«Лея, якщо Люцій поруч із тобою — довіряй йому.»
Я подивилася на нього.

— Вона знала.
— Так.
Наступна сторінка.
«Але не довіряй тому, хто називає себе Творцем.» Ми обоє завмерли.
Ще одна сторінка.
І остання фраза:
«Він не створив світ. Він лише забрав його у того, хто створив його до нього.» Я прошепотіла:
— Тоді хто був першим?
Книга сама перегорнула сторінку.
Там було одне ім'я.
МОРАН.
Люцій зблід.
— Ти знаєш його?
— Так.
— Хто це?
Він подивився на мене.
— Найперша темрява.
Я відчула холод.
— І де він?
Люцій повільно підняв погляд.
— У людському світі.
Я подивилася на золоту мітку на руці.
Вона світилася дедалі яскравіше.
А потім десь у місті пролунав перший удар дзвона.
Один.
Люцій взяв мене за руку.
— Тридцять днів почалися.
Я подивилася у вікно.
На небі з'явилася тонка чорна тріщина.
— Ні.
Я стиснула його пальці.
— Вони вже закінчилися.