Розділ 38

Лея
Я дивилася на золоту мітку на своїй долоні. Вона пульсувала.
Раз.
Другий.
Третій.
— Люцію...
Він узяв мою руку. — Я бачу.
— Ти думав, що все закінчилося?
— Так.
— Я теж.
Ми стояли посеред звичайного людського поля, а навколо шелестіли дерева. Після всього пережитого ця тиша здавалася майже неправильною.
— Може, це просто слід, — сказав він.
— Ні.
Я знала свою магію.
Навіть якщо тепер її майже не відчувала. — Ворота не закрилися.
Люцій подивився мені в очі. — Тоді відкриємо їх ще раз. — Ти не боїшся?
Він усміхнувся.
— Я вже був у пеклі.
— І?
— Там було холодніше, ніж поруч із тобою.
Я штовхнула його в плече.
— Ідіот.
Він засміявся.
Потім став серйозним.
— Але цього разу ми не дозволимо нікому вирішувати за нас. Я кивнула.
— Нікому.
Ми повернулися до міста.
Потрібно було почати життя заново.
Квартира.
Робота.
Документи.
Гроші.
Звичайні речі, які раніше здавалися мені нудними.
Тепер вони були дивовижними.
Першого вечора Люцій стояв на кухні й дивився на чайник.

— Він не працює.
Я подивилася на нього.
— Ти його увімкнув?
— Так.
— У розетку?
Він мовчав.
Я засміялася.
— Ти прожив тисячі років і не знаєш, як увімкнути чайник.
— Я керував пеклом.
— А чайник тебе переміг.
Він підійшов до мене.
— Не смійся.
— Буду.
Він обійняв мене.
— Тоді покараю.
Я підняла брову.
— І як?
Він нахилився до мого вуха.
— Поцілую.
Я засміялася.
— Це не покарання.
— Для тебе — ні.
Він поцілував мене.
Повільно.
Ніжно.
Без поспіху.
І я раптом зрозуміла, наскільки сильно змінилося наше життя. Раніше кожен наш дотик міг стати початком війни.
Тепер він просто був нашим.
Ми залишилися вдвох.
Людьми.
Принаймні так я думала.
До ранку.