Розділ 37

Лея
Я прокинулася від тиші.
Ніякого пекла.
Ніякого неба.
Ніякої магії.
Я відкрила очі.
Лежала на траві.
Наді мною було блакитне небо.
Звичайне.
Людське.
Я піднялася.
— Люцію?
Тиша.
Моє серце завмерло.
Я озирнулася.
Нікого.
— Люцію!
Я піднялася на ноги.
Бігла.
Кричала його ім'я.
Нічого.
Він зник.
Я опустилася на землю.
Сльози покотилися по щоках.
— Ні...
Я подивилася на свої руки.
Жодної магії.
Я була людиною.
По-справжньому.
Але якщо я стала людиною...
Що сталося з ним?
Я почула кроки.
Підняла голову.

Хтось ішов стежкою. Чоловік.
Високий.
Коротке темне волосся. Чорна сорочка.
Він зупинився за кілька метрів від мене. Я застигла.
Він дивився на мене.
Не як диявол.
Не як безсмертний. Просто як чоловік.
— Вибачте...
Мій голос зламався. — Ви не знаєте, де я? Він усміхнувся.
І в мене перехопило подих. — Залежить.
— Від чого?
Він підійшов ближче.
— Від того, чи ви досі не любите мене. Я завмерла.
Сльози знову покотилися по щоках.
— Люцію...
Він усміхнувся.
— Я не пам'ятаю всього.
Я торкнулася його обличчя.
— Але?
Він накрив мою руку своєю.
— Але, здається, я знову закохався в тебе.
Я засміялася крізь сльози.
— Ти неймовірно впертий.
— Це ти мені казала?
— Триста років.
— Тоді, мабуть, варто послухати.
Він нахилився.
Наші губи зустрілися.
Цього разу не було магії.
Не було прокляття.
Не було долі.
Лише ми.
Двоє людей.
І вперше наш вибір належав тільки нам.
А десь далеко, за межами людського світу, остання брама повільно зачинилася. І на її поверхні залишився напис:
«Кінець одного світу — початок їхнього життя.»
Але я ще не знала одного.
На моїй долоні, під шкірою, повільно почав проявлятися знайомий золотий знак. Ворота не зникли.

Вони просто стали частиною мене.