Розділ 34

Люцій
— Що означає «вільним»?
Творець відповів не одразу.
— Ти можеш відмовитися від свого призначення.
Я дивився на нього.
— І що станеться?
— Ти перестанеш бути дияволом.
Лея завмерла.
— А ким він стане?
— Людиною.
Я мовчав.
Людиною.
Слово, яке колись здавалося мені образою.
Тепер воно звучало як найбільший подарунок.
— А вона?
Творець подивився на Лею.
— Вона теж може стати людиною.
Я відчув, як Лея стиснула мою руку.
— Разом?
— Так.
— І що буде з пеклом?
— Без диявола воно зміниться.
— А небом?
— Так само.
— А війна?
— Не відбудеться.
Лея зробила крок уперед.
— Тоді чому ми повинні щось обирати?
Творець подивився їй в очі.

— Бо за кожен дар є ціна.
— Яка?
Він відповів:
— Ви обоє втратите безсмертя. Я подивився на Лею.
Вона мовчала.
— Ми можемо померти?
— Так.
Я посміхнувся.
— Нарешті.
Лея подивилася на мене.
— Ти радий?
— Дуже.
Вона засміялася крізь сльози.
— Ти божевільний.
— Я диявол.
— Вже ні.
Я взяв її обличчя в долоні.
— Ти хочеш цього?
Вона дивилася на мене довго.
Потім кивнула.
— Так.
Я поцілував її.
Не як диявол.
Не як безсмертний.
Не як істота, яка прожила тисячі років.
Просто як чоловік.
Її руки обійняли мене.
І в ту мить я зрозумів:
мені більше нічого не потрібно.
Але раптом почувся крик.
Адріан.
Він стояв на колінах.
Чорна тінь обвивала його тіло.
— Ні...
Я повернувся.
— Що відбувається?
Творець дивився на нього.
— Він не може перейти.
Лея відразу відпустила мене.
— Чому?
— Бо він уже обрав.
Адріан підняв голову.
Його очі стали майже чорними.
— Я не обирав нічого.
Творець відповів:
— Обрав давно.
Я побачив, як із грудей Адріана вирвалася темна нитка.

Вона простягнулася до Леї. — Відійди від неї!
Я кинувся вперед.
Але було пізно.
Нитка торкнулася її грудей. Лея скрикнула.
— Люцію!
Я схопив її.
— Я тут!
Творець уперше змінився в обличчі. — Це неможливо.
— Що?
Він дивився на Лею.
— Вона не Ворота.
Пауза.
— Вона ключ.
І тоді всі троє ключів спалахнули. Золотий.
Срібний.
Чорний.
Вони з'єдналися.
І за спиною Леї відкрилися двері.
Не до неба.
Не до пекла.
До іншого світу.
Я почув жіночий голос.
Дуже тихий.
Але знайомий.
— Люцію...
Я завмер.
Цей голос я знав.
Лея теж.
Ми одночасно подивилися вперед.
Із темряви вийшла жінка.
Моя мати.
Але тепер вона виглядала інакше.
Її очі світилися білим.
Вона подивилася на мене.
— Сину...
Я стиснув Лею сильніше.
— Ти сказала, що боялася його.
Еліс кивнула.
— Боялася.
— Тоді чому ти привела нас сюди? Вона подивилася на Лею.
— Бо тільки вона може його зупинити. Я насупився.
— Кого?

Еліс повернула голову.
За нею стояла величезна тінь.
І я почув голос.
Той самий голос, який колись чув у дитинстві. — Мене.
Творець зблід.
— Це не може бути...
Еліс прошепотіла:
— Може.
Тінь зробила крок.
— Ти створив світ.
Пауза.
— А я створив тебе.
Я подивився на Лею.
Вона дивилася вперед.
Спокійно.
Наче нарешті зрозуміла все.
А потім сказала:
— Тоді давайте закінчимо цю історію.
І вперше я побачив у її очах не страх.
А силу.
До фіналу залишалося три дні.