Розділ 30

Лея
— Ти ніколи мені про нього не розповідала, — сказав Люцій. — Бо я сама не пам'ятала.
— А тепер?
Я подивилася на золотий ключ у своїй долоні.
— Тепер пам'ятаю.
Перед очима знову виник той день.
Ліс.
Осінній дощ.
Моя кров на землі.
І чоловік із червоними очима, який стояв наді мною. Я пам'ятала його голос.
«Ти не повинна була повертатися.»
Я тоді сміялася.
Навіть помираючи.
«А ти не повинен був закохуватися в мене.»
Він завмер.
А потім убив мене.
Я подивилася на Люція.
— Його звати Адріан.
Люцій похмуро запитав:
— І він досі живий?
— Вампіри не вмирають так легко.
— Ти його кохала?
Я завмерла.
— Ні.
— Впевнена?
Я підійшла ближче.
— Люцію, я ніколи не кохала його.
— Тоді чому він убив тебе?
Я відповіла чесно:
— Бо хотів мою силу.
Люцій замовк.
Я побачила в його очах ревнощі.
І ледь не усміхнулася.
— Ти ревнуєш?
— Ні.
— Брешеш.
— Я диявол. Це моя робота.
Я засміялася.
Він схилився до мене.
— Я просто не люблю чоловіків, які вбивають тебе. — Тоді тобі не сподобається моє минуле.
— Я вже ненавиджу його.

Я поцілувала його в щоку. — Ревнивий диявол.
— Твій диявол.
Я завмерла.
Ці слова...
Вони повернули спогад.
Той самий.
Сотні років тому.
Я стояла перед Люцієм і казала:
«Ти мій диявол.»
А він відповідав:
«А ти моя відьма.»
Я посміхнулася.
— Здається, я згадала ще дещо.
— Що?
— Як ти мене називав.
— Як?
Я подивилася йому в очі.
— Своєю відьмою.
Він усміхнувся.
— Тоді пам'ять повертається.
Я взяла його за руку.
— Ходімо.
— Куди?
— До Адріана.
Ми знайшли його в старому замку на півночі. Він не змінився.
Та сама бліда шкіра.
Те саме чорне волосся.
Ті самі червоні очі.
Він стояв біля вікна, коли ми увійшли.
— Лея.
Його голос був тихим.
Я зробила крок уперед.
— Адріане.
Він подивився на Люція.
І застиг.
— Ти привела його.
— Так.
— Чому?
— Нам потрібен третій ключ.
Він засміявся.
— Ти навіть не знаєш, що він собою являє. — Тоді поясни.
Адріан підійшов ближче.
— Третій ключ — це не предмет.
Він подивився на мене.
— Це смерть.

Я нахмурилася. — Чия?
Він усміхнувся. — Твоя.
Люцій миттєво став переді мною.
— Відійди.
Адріан навіть не глянув на нього.
— Якщо вона помре вдруге, Ворота відкриються. — Ні.
— Так.
Адріан подивився на мене.
— Але цього разу ти можеш повернутися.
Я мовчала.
— А якщо не повернуся?
— Тоді Ворота залишаться закритими.
Люцій схопив мене за руку.
— Ми не будемо цього робити.
Я подивилася на нього.
— А якщо це єдиний спосіб?
— Тоді ми знайдемо інший.
Адріан засміявся.
— Ти досі такий самий.
— Який?
— Готовий знищити весь світ, аби вона залишилася живою. Люцій відповів:
— Так.
Адріан подивився на мене.
— Тоді, можливо, ти нарешті знайшла правильного чоловіка. Я здивовано підняла брову.
— Ти зараз зробив комплімент моєму коханому?
— Не звикай.
Він дістав із кишені маленький чорний кристал.
— Ось ваш третій ключ.
Я взяла його.
— І що потрібно зробити?
Адріан посміхнувся.
— Нічого.
Кристал спалахнув.
І весь замок затремтів.
— Ключ уже отримано.
Я подивилася на Люція.
— Тоді чому ти сказав, що я повинна померти?
Адріан подивився мені прямо в очі.
— Бо третій ключ уже не потрібен.
Я застигла.
— Що?
Він подивився на Люція.
— Той, хто створив Ворота, змінив правила.

— Хто?
Адріан відповів:
— Твоя мати.
Я відчула, як земля під ногами похитнулася. — Моя мати мертва.
— Ні.
Адріан підійшов до вікна.
— Вона чекає на тебе.
Десь далеко почувся жіночий сміх.
Я знала цей голос.
Еліс.
Але тепер у ньому було щось інше.
Не погроза.
Не насмішка.
Страх.
На небі відкрилася величезна тріщина.
А з неї пролунав голос:
— Лея, не довіряй нікому. Навіть Люцію.
Я подивилася на нього.
Він зблід.
Бо вперше почув у голосі Еліс не наказ.
А прохання.
І тоді я зрозуміла:
Еліс боялася не мене.
Вона боялася того, хто йшов за нею.