Розділ 29

Лея
Небо пахло дощем.
Дивно, правда?
Після пекла я очікувала побачити золото, крила, світло й щось настільки прекрасне, що від цього болітимуть очі.
А побачила туман.
Білий, густий, майже живий.
Ми стояли перед величезними воротами, зробленими зі світлого каменю. За ними не було видно нічого.
Люцій зупинився.
— Далі я не можу.
Я подивилася на нього.
— Чому?
— Ангели не дозволять мені пройти.
— Ти диявол.
— Саме так.
Я усміхнулася.
— Тоді залишайся тут.

Він підняв брову.
— Що?
Я підійшла до воріт.
— А я піду сама.
Він схопив мене за руку.
— Навіть не думай.
— Ти ж казав, що я вільна.
— Вільна — не означає безрозсудна.
— Пізно.
Я торкнулася воріт.
Вони відчинилися.
Люцій завмер.
— Як?
Я озирнулася.
— Мабуть, вони мене пам'ятають.
Ми увійшли разом.
І тоді я почула спів.
Сотні голосів.
Тихих.
Майже людських.
Перед нами з туману почали з'являтися ангели.
Їх було багато.
Дуже багато.
Попереду стояв чоловік із величезними білими крилами.
Він подивився на Люція.
— Ти не мав права приходити сюди.
Люцій зробив крок уперед.
— Я знаю.
— Тоді чому прийшов?
Він подивився на мене.
— Через неї.
Ангел перевів погляд на мене.
Його обличчя змінилося.
— Лея.
Я застигла.
— Ви мене знаєте?
— Ми чекали на тебе.
Люцій стиснув мою руку.
— Де другий ключ?
Ангел не відповів.
Натомість подивився мені в очі.
— Ти справді хочеш його отримати?
— Так.
— Тоді мусиш віддати те, що залишилося від твоєї людської душі. Я відчула, як Люцій напружився.
— Ні.
Ангел подивився на нього.
— Це не твій вибір.

— Вона нічого не віддаватиме. Я зробила крок уперед.
— А якщо я погоджуся?
Люцій повернувся до мене.
— Лея.
Я тихо сказала:
— Я вже одного разу віддала свою душу заради тебе. Він дивився на мене.
— І я більше не дозволю тобі зробити це знову.
Я усміхнулася.
— Тоді придумай інший спосіб.
Ангел раптом підняв руку.
У повітрі з'явилося зображення.
Я побачила себе.
Маленьку.
Зовсім маленьку.
Поруч зі мною стояла жінка.
Моя мати.
Вона тримала мене за руку.
А навпроти стояла Еліс.
Я завмерла.
— Це неможливо...
Ангел сказав:
— Твоя мати уклала угоду.
— З Еліс?
— Ні.
Він подивився на Люція.
— З його матір'ю.
Я повернулася до Люція.
Він зблід.
— Я не знав.
Ангел продовжив:
— Твоя мати попросила врятувати тебе.
Моє серце завмерло.
— Від чого?
— Від тебе самої.
Я нічого не розуміла.
А потім побачила останній спогад.
Моя мати плакала.
Вона цілувала мене в чоло.
І шепотіла:
«Пробач мені, доню. Колись ти зрозумієш.»
Я заплакала.
— Вона знала, що станеться.
— Так.
— І тому зробила мене людиною?
Ангел кивнув.
— Щоб ти могла пізнати любов, перш ніж отримаєш силу.

Я подивилася на Люція.
Він мовчав.
Тоді я зрозуміла.
Моя людська душа не була покаранням. Вона була подарунком.
Можливістю навчитися кохати. Не як богиня.
Не як відьма.
Не як хранителька.
А просто як жінка.
Я витерла сльози.
— Я не віддам її.
Ангел посміхнувся.
— Правильна відповідь.
У його руці з'явився золотий ключ.
— Другий ключ отримує не та, хто готова пожертвувати собою. Він простягнув його мені.
— А та, хто нарешті зрозуміла власну цінність. Я взяла ключ.
У ту ж секунду небо здригнулося.
Десь далеко почувся грім.
Люцій подивився вгору.
— П'ятий день закінчився.
Ангел похитав головою.
— Ні.
Він подивився на мене.
— Він закінчився для вас.
— Що це означає?
Ангел відповів:
— Для інших Ворота відкриються через чотири дні.
Пауза.
— Для вас вони вже відкрилися.
Я повернулася до Люція.
Позаду нас більше не було дороги назад.
Тільки величезні чорні Ворота.
І на них з'явився третій знак.
«ОСТАННІЙ КЛЮЧ — ВАМПІР.»
Я застигла.
Люцій подивився на мене.
— Ти знаєш когось із вампірів?
Я повільно усміхнулася.
— Знаю.
Він насупився.
— Кого?
Я подивилася на чорні Ворота.
— Того, хто колись убив мене.
І вперше за багато століть Люцій виглядав по-справжньому здивованим.