Розділ 27

Люцій
Я не пам'ятав її.
Але щось у ній змушувало мене залишатися. Це дратувало.
Я не звик довіряти.
Не звик залежати.
Не звик відчувати.
А поруч із нею я відчував усе.
Страх.
Цікавість.
Злість.
І щось ще.
Щось, чого я не хотів називати.
Вона сиділа біля вогню й читала стару книгу. Я спостерігав за нею.
— Чому ти не спиш?
Вона підняла очі.
— Не хочу.
— Чому?
— Боюся заснути.
— Чого?
Вона замовкла.
— Що прокинуся, а ти знову забудеш мене.
Я нічого не відповів.
Вона опустила погляд.
І саме тоді я відчув біль.
Не фізичний.
Десь глибоко всередині.
Я підійшов ближче.
— Лея.
Вона подивилася на мене.
— Так?
Я не знав, чому сказав це.
Просто сказав:
— Я не знаю, ким ти була для мене.

Пауза.
— Але я знаю, що ти важлива.
Вона ледь усміхнулася.
— Цього поки достатньо.
Я сів поруч.
Ми мовчали.
Потім вона поклала голову мені на плече.
Я хотів відсунутися.
Але не зробив цього.
Навпаки — сам накрив її руку своєю.
І в ту ж секунду перед очима спалахнув образ. Вона.
Червона сукня.
Моя рука на її талії.
Її сміх.
І мій голос:
«Якщо ти підеш, я знайду тебе в будь-якому житті.» Я різко вдихнув.
Лея підняла голову.
— Що сталося?
Я торкнувся скроні.
— Я бачив тебе.
Вона завмерла.
— Що саме?
— Ти була в червоній сукні.
Її очі наповнилися сльозами.
— Що ще?
Я заплющив очі.
— Я сказав, що знайду тебе в будь-якому житті. Вона усміхнулася.
— Ти вже знаходив.
Я подивився на неї.
І вперше відчув не просто цікавість.
Я відчув тугу.
За людиною, яку не пам'ятав.
За життям, якого не знав.
За коханням, якого, можливо, ще не встиг забути. — Лея...
— Що?
Я нахилився до неї.
Наші губи були зовсім близько.
Я зупинився.
— Я не хочу поспішати.
Вона кивнула.
— Не поспішай.
Я відсторонився.
Але тієї ночі вперше заснув поруч із нею