Розділ 26

Лея
— Ти справді мене не пам'ятаєш? Люцій дивився на мене спокійно. Без тієї впізнаваності в очах.
Без болю.
Без любові.
Я не знала, що може бути страшніше за смерть.
Тепер знала.
Бути поруч із людиною, яка колись знала тебе краще за всіх, і бачити, що для неї ти — незнайомка.
— Ні, — відповів він.
Я кивнула.
— Добре.
— Добре?
— Так.
Я витерла сльози.
— Тоді почнемо спочатку.
Він насупився.
— Ви дуже дивна.
Я ледь не засміялася.
— А ти завжди був таким нестерпним.
— Ми знайомі?
— Ще ні.

Я піднялася.
— Але будемо.
Він подивився на золотий ключ у моїй руці.
— Що це?
— Причина, через яку ми повинні йти далі.
— Куди?
Я подивилася на ліс.
— Шукати другий ключ.
— І чому я маю тобі довіряти?
Я підійшла до нього.
— Не маєш.
Він здивувався.
— Але ти можеш піти зі мною.
— Чому?
Я усміхнулася.
— Бо я знаю, хто ти насправді.
— І хто?
Я дивилася йому в очі.
— Чоловік, який колись віддав би за мене все.
Він нічого не відповів.
Ми рушили з лісу.
Перші кілька годин він ішов поруч мовчки.
Я не намагалася змусити його згадати.
Не розповідала про наші поцілунки.
Не говорила про триста років.
Я знала: пам'ять можна повернути.
Але любов...
Любов не можна наказати.
Її можна тільки прожити знову.
До світанку ми дісталися старого будинку.
Я відкрила двері.
Люцій зупинився.
— Ми тут жили?
Я похитала головою.
— Ні.
— Тоді чому в мене таке відчуття, що я знаю це місце? Я подивилася на нього.
— Бо тут ти вперше сказав мені, що кохаєш мене.
Він різко відвів погляд.
— Я не пам'ятаю.
— Знаю.
Я зайшла всередину.
Він пішов за мною.
На столі лежала книга.
Та сама, яку я забрала з квартири.
Я відкрила її.
Сторінки самі почали перегортатися.
На останній сторінці з'явився напис:

«Другий ключ не можна знайти. Його можна лише отримати.» Люцій прочитав.
— Від кого?
Книга відповіла сама:
«Від того, кого ви втратили.»
Я відчула холод.
— Моя мати.
Люцій подивився на мене.
— Ти думаєш, вона повернеться? — Ні.
Я закрила книгу.
— Думаю, нам доведеться знайти її першими.