Розділ 24

Люцій
Ми вирушили вночі.
Лея не взяла нічого.
Лише ніж, кілька амулетів і стару книгу.
— Ти не боїшся? — запитав я.
— Боюся.
— Чого?
Вона подивилася у вікно автомобіля.
— Що ми не встигнемо.
Я накрив її руку своєю.
— Встигнемо.
— Ти завжди такий упевнений.
— Ні.
Вона здивовано подивилася на мене.
— Просто не хочу, щоб ти бачила мій страх.
Я стиснув її пальці.
— Я бачила тебе тисячі років.
— Тоді знаєш, що я не такий сильний, яким здаюся. Вона усміхнулася.
— Знаю.
Ліс зустрів нас тишею.
Дерева були старими.
Дуже старими.
Я відчував магію ще здалеку.
Лея зупинилася.
— Тут.
— Пам'ятаєш?
Вона кивнула.
— Трохи.
Ми пішли між деревами.
Через кілька хвилин вийшли на галявину.
Посеред неї стояло старе кам'яне коло.
Лея підійшла до центру.
— Тут я вперше тебе побачила.
Я усміхнувся.
— Ти тоді кинула в мене вогняне закляття.
— Ти заслужив.
— Я навіть не знав твого імені.
— Мені це не заважало.
Вона засміялася.
А потім її усмішка згасла.
— Люцію...

На камені з'явився напис.
«Той, хто любить диявола, повинен віддати йому найцінніше.»
Я відразу зрозумів.
— Не треба.
Лея подивилася на мене.
— Що?
— Ключ потребує жертви.
— Якої?
Камінь засвітився.
На ньому з'явилося одне слово.
«ПАМ'ЯТЬ».
Я відчув страх.
— Ні.
— Люцію...
— Ти не віддаси свої спогади.
— Якщо це допоможе нам пройти Ворота...
— Ні!
Я вперше підвищив голос.
— Я триста років дивився, як ти забуваєш мене. Я не дозволю цьому статися знову. Вона підійшла до мене.
— Тоді віддай свої.
Я завмер.
— Що?
— Ключ просить пам'ять.
Вона взяла моє обличчя долонями.
— Не обов'язково мою.
Я похитав головою.
— Якщо я віддам свої спогади...
— Я буду пам'ятати за нас двох.
Я дивився на неї.
Вона була серйозною.
— Ти готова?
— Так.
— Навіть якщо я забуду тебе?
— Ти не забудеш.
— Звідки знаєш?
Вона посміхнулася.
— Бо цього разу я не дозволю тобі втекти від мене.
Я заплющив очі.
А потім поцілував її.
Довго.
Ніжно.
Так, ніби хотів запам'ятати кожну секунду.
Коли відсторонився, я поклав долоню на камінь.
— Бери мою пам'ять.
Лея схопила мене за руку.
— Люцію...
— Я довіряю тобі.

Камінь спалахнув.
Біль пронизав голову.
Я побачив її.
Триста років.
Усі наші зустрічі.
Усі її обличчя.
Усі її імена.
Її перший поцілунок.
Її першу смерть.
Її повернення.
Її сльози.
Її сміх.
І останнє, що я побачив, перш ніж темрява накрила мене, була вона. Лея.
Моя відьма.
Я прошепотів:
— Якщо я забуду...
Вона плакала.
— Я нагадаю.
І світ згас.