Розділ 23

Лея
Сім днів.
Саме стільки нам залишалося до відкриття Воріт.
Я завжди думала, що коли отримаю назад усі спогади, нарешті зрозумію себе. Але тепер зрозуміла інше.
Знати правду — не означає знати, що з нею робити.
Я сиділа на підвіконні й дивилася на місто. Люди поспішали вулицями, купували каву, сварилися, сміялися.
Звичайне життя.
Те життя, яке я мала залишити сотні разів.
— Ти знову думаєш про них.
Голос Люція пролунав за спиною.
Я не оберталася.
— Про людей?
— Так.
Він підійшов ближче.
— Ти прив'язалася до цього світу.
— Можливо.
— Ти можеш залишитися.
Я різко повернулася.
— А ти?
— Я піду з тобою.
— Навіть якщо я вирішу залишитися людиною?
Він усміхнувся.
— Навіть тоді.
Я довго дивилася на нього.
— Ти справді відмовишся від пекла?
— Якщо буде потрібно.
— Від влади?

— Так.
— Від безсмертя?
Він замовк.
Я зрозуміла відповідь.
— Ти не можеш.
— Можу.
— Ні.
Я підійшла ближче.
— Люцію, ти не знаєш, як жити без вічності.
— А ти не знаєш, як жити з нею.
Ми дивилися одне на одного.
І він мав рацію.
Я прожила триста років.
Але ніколи не жила по-справжньому.
Можливо, саме тому мене так тягнуло до людей.
Вони знали, що їхній час обмежений.
І тому цінували кожну секунду.
— Я хочу одне життя, — сказала я.
— Яке?
— З тобою.
Він усміхнувся.
— Тоді ми його отримаємо.
Я поклала голову йому на груди.
Його серце билося.
Повільно.
Важко.
Неймовірно по-людськи.
— У тебе є серце.
— Завдяки тобі.
Я заплющила очі.
І вперше за дуже довгий час відчула спокій.
Але він тривав недовго.
На склі з'явилися слова.
«Шостий день. Перший ключ знайдено.»
Я відсторонилася.
— Люцію...
Він підійшов до вікна.
— Це не я.
— Я знаю.
На склі проступив другий рядок:
«Шукайте там, де вона вперше сказала йому: "Я тебе кохаю".» Я завмерла.
— Перший ключ...
Люцій дивився на напис.
— Я знаю це місце.
— Де?
Він подивився на мене.
— У старому лісі.

Я відчула дивний холод.
— Там, де я померла вперше?
— Ні.
Він похитав головою.
— Там, де ти вперше відродилася.