Розділ 19

Люцій
Ми повернулися до людського світу через кілька годин. Я вперше за тисячі років не хотів повертатися до пекла. Мені хотілося побачити сонце.
Почути людський шум.
Відчути запах дощу.
Прожити хоча б один день так, як жила вона.
Лея стояла біля вікна квартири.
На ній була проста біла сорочка.
Її волосся спадало на плечі.
Вона виглядала абсолютно звичайно.
І саме це було найпрекраснішим.
— Чому ти так на мене дивишся?
— Думаю.
— Про що?
— Про те, що ти можеш бути наймогутнішою істотою у двох світах... Я підійшов до неї.
— І все одно зараз стоїш у моїй сорочці.
Вона опустила очі.
— Вона мені подобається.
— Забирай.
— Я й не збиралася повертати.
Я засміявся.
Вона теж.
Це було дивно.
Просто.
Майже по-людськи.
Але за мить її вираз змінився.
— Люцію.
— Що?
— Я хочу залишитися тут.
Я насупився.
— У людському світі?
— Так.
— Чому?
Вона підійшла ближче.
— Тому що все моє життя я боялася бути людиною.
— Ти ніколи не була просто людиною.
— Тепер можу спробувати.
Я торкнувся її волосся.
— А якщо тобі набридне?

— Тоді повернемося в пекло. — Разом?
— Разом.
Я усміхнувся.
— Домовилися.
Вона піднялася навшпиньки й поцілувала мене.
Цього разу поцілунок був повільним.
Теплим.
Без боротьби.
Її руки обійняли мене за шию.
Мої — її за талію.
Ми більше нікуди не поспішали.
Уперше за триста років нам не потрібно було боятися ранку. Коли вона відсторонилася, її щоки були трохи рожевими.
— Знаєш...
— Що?
— Ти дуже змінився.
— Яким був раніше?
— Нестерпним.
— А зараз?
Вона подумала.
— Ще більш нестерпним.
Я засміявся.
— Ти жахлива.
— А ти мене кохаєш.
— На жаль.
Вона вдарила мене кулаком у плече.
— Ідіот.
Я перехопив її руку.
Вона засміялася.
А потім завмерла.
Я відчув це одночасно з нею.
Чужу присутність.
Ми обоє повернулися до дверей.
Три удари.
Повільні.
Рівні.
Я миттєво став серйозним.
— Залишайся тут.
— Ні.
— Лея.
— Ми домовилися.
Вона стала поруч зі мною.
— Разом.
Я відкрив двері.
На порозі нікого не було.
Тільки маленька чорна коробка.
Я підняв її.

На кришці був вирізаний знак. Мій погляд змінився.
— Що це?
Лея подивилася.
— Ти знаєш цей символ? — Так.
— Чий він?
Я не відповів.
Вона забрала коробку з моїх рук. — Люцію.
— Не відкривай.
Вона вже відкрила.
Всередині лежала каблучка. Чорна.
З червоним каменем.
І записка.
Лея прочитала її вголос:
«Ви думали, що перемогли.
Але ви лише відкрили двері.
Тепер починається справжня гра.»
Вона повільно підняла очі.
— Каїн?
Я похитав головою.
— Ні.
— Тоді хто?
Я дивився на каблучку.
І вперше за дуже багато років мені стало по-справжньому страшно. — Той, кого я сподівався більше ніколи не побачити.
Лея стиснула мою руку.
— Хто?
Я подивився на неї.
— Моя мати.
Вона завмерла.
А потім чорний камінь у каблучці засвітився.
І жіночий голос прошепотів просто з темряви:
— Здрастуй, мій сину.
Я зрозумів одне.
Ми помилилися.
Наше минуле не закінчилося.
Воно тільки почалося.