Розділ 18

Лея
Дім.
Я не думала, що це слово може звучати так дивно.
Ми стояли посеред пекла, яке вже почало руйнуватися. Чорні вежі вкривалися тріщинами, червоне небо розсікали блискавки, а десь далеко одна за одною зачинялися брами між світами.
Люцій тримав мене за руку.
Міцно.
Наче боявся, що варто йому відпустити — і я знову зникну.
— Ти можеш відпустити, — сказала я.
— Ні.
Я усміхнулася.
— Я нікуди не піду.
— Ти вже говорила це.
— І цього разу не забуду.
Він подивився на мене.
— Ти справді все пам'ятаєш?
Я кивнула.
— Усе.

Я пам'ятала наше перше знайомство. Його перший дотик.
Наші сварки.
Наші ночі.
Наші втечі.
Те, як я кожного разу переконувала себе, що не люблю його.
І те, як щоразу поверталася.
Але тепер я пам'ятала ще дещо.
Я пам'ятала, чому боялася.
Не Люція.
Себе.
Бо поруч із ним я переставала бути відьмою, яку боялися інші. Я ставала просто Леєю.
Жінкою, яка могла кохати.
І саме це лякало мене найбільше.
— Люцію?
— Так?
— Я хочу дещо запитати.
— Питай.
— Що станеться тепер?
Він подивився на уламки пекла.
— Я не знаю.
Я здивувалася.
— Ти не знаєш?
— Вперше за дуже довгий час у мене немає плану.
Я засміялася.
— Диявол без плану.
— Не смійся.
— Буду.
Він нахилився до мене.
— Ти стаєш нахабнішою.
— Я завжди такою була.
— Саме тому я тебе й кохаю.
Я обійняла його.
І на секунду весь світ зник.
Залишилися тільки ми.
А потім я відчула дивну річ.
Моя магія змінилася.
Вона більше не була темною.
І не була світлою.
Вона стала золотою.
— Люцію...
Він відразу помітив.
— Я бачу.
Світло виходило з моїх долонь.
Я подивилася на нього.
— Що це?
Він усміхнувся.

— Ти більше не належиш жодному світу. — А кому належу?
Він торкнувся моєї руки.
— Тільки собі.
Я посміхнулася. — Нарешті.