Розділ 17

Лея
Я відчула його душу.
Не свою.
Його.
Вона була темною, величезною, старою.
Але в самому центрі була маленька частина мене. Та, яку він носив триста років.
Я торкнулася її.
І все навколо зникло.
Я знову стояла в тому самому місці.
Триста років тому.
Люцій був переді мною.
Я плакала.
— Якщо я залишуся, вони вб'ють тебе.
— Нехай спробують.
— Я не можу.

— Тоді я піду з тобою. — Ні.
Я поцілувала його.
— Ти повинен жити. — Без тебе?
— Зі мною.
Він не розумів.
Я взяла його руку й поклала собі на груди. — Частина мене залишиться в тобі.
Він зблід.
— Лея...
— Ти будеш носити її, доки я не повернуся. — А якщо ти забудеш?
Я усміхнулася крізь сльози.
— Тоді я закохаюся в тебе знову.
Спогад зник.
Я відкрила очі.
Люцій стояв навпроти.
Між нами була лише тонка нитка світла.
Я простягнула руку.
Він зробив те саме.
Наші пальці торкнулися.
І світ вибухнув.
Біле світло поглинуло чорне.
Моя душа повернулася.
Вона увійшла в мене повністю.
Я закричала.
А потім...
стало тихо.
Я впала вперед.
Люцій підхопив мене.
— Лея?
Я відкрила очі.
Вони більше не були такими, як раніше.
Я відчувала кожну частину себе.
Кожне життя.
Кожну смерть.
Кожен поцілунок.
Кожну сльозу.
Я була цілою.
— Люцію...
Він торкнувся моєї щоки.
— Ти тут.
Я усміхнулася.
— Я завжди була тут.
За нашими спинами почувся крик.
Ми обернулися.
Його батько падав на коліна.

Темрява навколо нього розсипалася. Каїн зник.
Ворота почали руйнуватися.
Люцій подивився на мене.
— Ти зробила це.
Я похитала головою.
— Ми.
Він притягнув мене до себе.
— Що тепер?
Я подивилася на пекло.
Потім на нього.
— Тепер я хочу прожити одне життя.
— Яке?
Я усміхнулася.
— Своє.
Він мовчав.
— А ти?
Люцій узяв мене за руку.
— Якщо ти дозволиш...
Він подивився мені в очі.
— Я хочу прожити його з тобою.
Я стиснула його пальці.
— Тоді ходімо додому.
І вперше за триста років слово «дім» не означало для мене людський світ. Воно означало його.