Розділ 13

Лея
— Це був ти.
Слова зависли в повітрі.
Каїн більше не посміхався.
Вперше я побачила на його обличчі страх. І саме тоді все почало повертатися.
Не уривками.
Не снами.
Повністю.
Я побачила себе триста років тому. Не слабкою.
Не наляканою.
Сильною.
Навколо мене вирували чорні блискавки. Моє волосся розліталося від магії, а в руках горіло біле полум'я.
Переді мною стояв Люцій.
На колінах.
По його губах текла кров.
А я тримала руку біля його серця.
Ще один рух — і він би помер.
Але я не змогла.
Бо кохала його.

І тоді за моєю спиною з'явився Каїн. — Віддай мені силу, — сказав він. — Ні.
— Тоді я заберу її сам.
Я пам'ятала його закляття.
Пам'ятала біль.
Пам'ятала, як він вирвав частину моєї душі.
І пам'ятала Люція.
Він кинувся до мене.
Але я закричала:
— Не смій!
Я знала, що якщо він підійде, Каїн уб'є його. Тому зробила єдине, що могла.
Сама віддала себе людському світу.
Сама розділила душу.
Сама попросила Люція стерти пам'ять.
Не для того, щоб забути його.
А щоб Каїн не зміг знайти мене.
Я розплющила очі.
Переді мною стояв той самий чоловік.
— Ти забрав частину моєї душі, — сказала я. Каїн відступив.
— Ти нічого не пам'ятаєш.
— Пам'ятаю.
Моя магія спалахнула.
— Я пам'ятаю все.
Каїн підняв руку.
Темрява ринула вперед.
Люцій миттєво став переді мною.
— Відійди.
— Ні.
— Лея, це небезпечно.
Я подивилася на нього.
— Ти триста років захищав мене.
Я взяла його руку.
— Тепер моя черга.
Він хотів щось сказати.
Але я вже зробила крок вперед.
Магія вирвалася з мене хвилею.
Каїна відкинуло через залу.
Він ударився об кам'яну стіну.
Я підійшла ближче.
— Ти думав, що я залишилася слабкою?
Він підняв голову.
— Ти не розумієш...
— Ні.
Я посміхнулася.
— Це ти не розумієш.

Мої очі засвітилися.
— Я більше не та дівчина, яку ти обдурив.
Каїн спробував підвестися.
Я підняла руку.
Його тіло застигло.
— Що ти робиш?!
— Повертаю те, що ти вкрав.
Він закричав.
Чорна енергія вийшла з його грудей і потягнулася до мене.
Я відчула, як сила повертається.
Триста років болю.
Триста років страху.
Триста років забуття.
Все повернулося за одну мить.
Я впала на коліна.
Люцій підхопив мене.
— Лея!
Я вчепилася в його сорочку.
— Я пам'ятаю тебе.
Він завмер.
— Все?
Я подивилася йому в очі.
— Все.
Він заплющив очі.
І вперше я побачила, як по його щоці скотилася сльоза.
Диявол плакав.
Через мене.
Я торкнулася його обличчя.
— Ти чекав.
— Завжди.
— Триста років.
— Для мене це було довше за вічність.
Я усміхнулася крізь сльози.
— Дурень.
— Твій.
Я притягнула його до себе.
І поцілувала.
Цього разу без страху.
Без сумнівів.
Без минулого між нами.
Поцілунок був довгим і ніжним, а коли ми відсторонилися, я прошепотіла: — Я обираю тебе.
Люцій дивився на мене так, ніби боявся повірити.
— Скажи ще раз.
— Я обираю тебе.
Він торкнувся моєї щоки.
— Ти не знаєш, що це означає.
Я усміхнулася.

— Знаю.
Я поцілувала його ще раз.
— І цього разу я нікуди не піду.