Розділ 12

Люцій
Я боявся показати їй це місце.
Не пекло.
Не трон.
Не своїх демонів.
Її.
Ту Лею, яку вона забула.
Ми увійшли до великої зали.
Вона зупинилася.
На стінах висіли картини.
Не портрети демонів.
Не битви.
Не королі.
На всіх картинах була вона.
Лея в червоній сукні.
Лея біля чорного озера.
Лея на моєму троні.
Лея, яка сміялася.
Лея, яка спала, поклавши голову мені на плече.
Лея, яка тримала мене за руку.
Вона повільно підійшла до найбільшої картини.
На ній ми стояли разом.
Я сидів на троні.
Вона — поруч.
Не як підлегла.

Не як полонянка.
Вона сиділа на моєму троні так, ніби він завжди належав їй.
— Я була твоєю королевою?
— Якщо хочеш називати це так.
— А як називав мене ти?
Я подивився на картину.
— Моєю рівною.
Вона усміхнулася.
— Звучить краще.
Я підійшов до неї.
— Ти ніколи не була моєю власністю.
— Але ти все одно мене карав.
— Так.
Вона повернулася до мене.
— Чому?
Я мовчав.
Вона чекала.
— Бо після того, як ти попросила стерти пам'ять, ти все одно почала знаходити мене. — Як?
— У кожному житті.
Я провів пальцями по рамці картини.
— Спочатку ти просто бачила мене уві сні. Потім почала чути моє ім'я. Потім шукала мене сама.
— А коли знаходила?
— Завжди казала, що ненавидиш мене.
Вона тихо засміялася.
— Звучить як я.
— Так.
Я подивився на неї.
— Але одного разу все змінилося.
Її усмішка зникла.
— Що сталося?
— Ти згадала.
Я зробив паузу.
— Повністю.
— І?
Я подивився їй в очі.
— Ти сказала, що хочеш залишитися.
— Чому ж я не залишилася?
Я опустив погляд.
— Через Каїна.
Вона завмерла.
— Що він зробив?
— Він запропонував тобі угоду.
— Яку?
Я не відповів.
Бо двері в залу раптом відчинилися.
Каїн стояв на порозі.

— Я можу розповісти. Лея повернулася.
— Ти.
Каїн посміхнувся.
— Я попереджав, що ти не готова.
Вона вийшла вперед.
— Розповідай.
— Ти хочеш знати, чому стала людиною? — Так.
— Тоді слухай уважно.
Каїн подивився на мене.
— Бо колись ти зрозуміла, що якщо залишишся тут, то станеш сильнішою за самого Люція.
Я насупився.
— Не продовжуй.
— Ні, Люцію. Вона має знати.
Каїн знову подивився на Лею.
— Ти була єдиною істотою, яка могла знищити диявола.
Тиша.
Я побачив, як Лея зблідла.
— Я могла... вбити його?
Каїн кивнув.
— Не просто могла.
Він зробив паузу.
— Ти вже майже це зробила.
Я закрив очі.
Ось воно.
Те минуле, від якого я захищав її триста років.
Лея подивилася на мене.
— Люцію?
Я мовчав.
— Це правда?
Я змусив себе підняти очі.
— Так.
Її голос став ледве чутним:
— Я намагалася тебе вбити?
— Ні.
Каїн усміхнувся.
— Гірше.
Лея дивилася на нього.
— Що може бути гірше?
Каїн відповів:
— Ти закохалася в нього настільки сильно, що не змогла цього зробити.
І тоді я побачив, як у її очах почали повертатися спогади.
Один.
Другий.
Третій.
Її минуле прокидалося.

А разом із ним — сила, яку вона так довго тримала замкненою. Я зробив крок до неї.
— Лея...
Вона підняла руку.
— Не підходь.
Я зупинився.
Вона заплющила очі.
По її щоках текли сльози.
А потім вона прошепотіла:
— Я згадала.
Каїн посміхнувся.
— Що саме?
Лея розплющила очі.
І я побачив у них не страх.
Лють.
— Хто насправді забрав мою душу.
Каїн перестав усміхатися.
Я відчув, як пекло навколо нас здригнулося. Лея подивилася прямо на нього.
— Це був не Люцій.
Вона зробила крок вперед.
— Це був ти.