Розділ 11

Лея
Пекло не було таким, яким його малювали люди. Не було вогню всюди.
Не було криків.
Не було річок крові.
Було набагато гірше.
Тиша.
Безкінечна, важка тиша, в якій кожна думка звучала голосніше за крик.
Я стояла поруч із Люцієм на чорній кам'яній рівнині. Над нами не було неба — лише темрява, в якій повільно рухалися червоні хмари.
Я не відпускала його руку.
І сама не розуміла чому.
Можливо, тому що вперше за багато століть мені не хотілося тікати.
— Це твоє царство? — запитала я.

— Одне з них.
Я подивилася на нього.
— Одне?
Він усміхнувся.
— Ти ще багато чого про мене не знаєш.
— Тепер я хочу знати все.
Його усмішка зникла.
— Не все тобі сподобається.
— Я більше не хочу жити в брехні.
Ми пішли вперед.
Чорний камінь під ногами був теплим. Десь далеко лунав глухий гул, ніби саме пекло дихало.
Через кілька хвилин перед нами з'явився величезний замок.
Він був висічений просто в горі.
Чорні вежі губилися в червоному тумані, а над головними воротами висів знак, який я бачила у своїх видіннях.
Я зупинилася.
— Я була тут.
Люцій подивився на мене.
— Так.
— Я пам'ятаю.
Спалах.
Я стояла в цьому самому коридорі.
Але все навколо було залите світлом.
Я була одягнена в білу сукню.
Люцій стояв навпроти.
Молодший.
Без тієї холодної впевненості, яку мав тепер.
Він дивився на мене так, наче я була єдиною істотою у всесвіті.
Я торкнулася його обличчя.
— Ти справді диявол?
— Так.
— І ти справді хочеш мою душу?
Він похитав головою.
— Ні.
— Тоді чого ти хочеш?
Він узяв мою руку.
— Тебе.
Спогад обірвався.
Я похитнулася.
Люцій підтримав мене.
— Обережно.
Я подивилася на нього.
— Ми кохали одне одного тут.
— Так.
— Скільки часу?
Він відповів не одразу.
— Тринадцять років.

Я завмерла.
— Тринадцять?
— У пеклі час іде інакше.
Я відвела погляд.
Тринадцять років.
Я не пам'ятала навіть одного дня.
А він пам'ятав усе.
— Ти був щасливий?
Він тихо засміявся.
— Вперше.
Моє серце стиснулося.
Я знову взяла його за руку.
— Тоді покажи мені.
— Що?
— Наше минуле.
Він дивився на мене кілька секунд.
— Якщо я покажу, ти більше не зможеш повернутися до тієї людини, якою була. Я усміхнулася.
— Люцію...
Я підійшла ближче.
— Я вже не та.
І він повів мене всередину.