Розділ 8

Люцій
Вона мовчала.
Я боявся цього мовчання більше, ніж будь-якої її ненависті.
Лея завжди була вогнем.
Коли злилася — кричала.
Коли боялася — нападала.
Коли кохала — тікала.
А зараз вона просто стояла переді мною, і по її щоках котилися сльози.
Я хотів витерти їх.
Але не наважувався.
За триста років я навчився одному:
не можна торкатися Леї, коли вона сама не дозволила.
— Подивися на мене, — тихо сказав я.
Вона підняла очі.
— Я пам'ятаю дещо.
Я завмер.
— Що?
— Наш перший поцілунок.

Моє серце, яке давно не мало права битися, здригнулося. Вона усміхнулася крізь сльози.
— Ти тоді був нестерпним.
— Я завжди був нестерпним.
— Ти сказав, що я найнебезпечніша жінка, яку зустрічав. — Я не помилявся.
Вона підійшла ближче.
— А я сказала, що ніколи тебе не покохаю.
— Ти брехала.
— Так.
Її голос став тихішим.
— Я брехала.
Ми стояли зовсім близько.
Я відчував її подих.
Її магію.
Її страх.
І те, що вона намагалася приховати.
— Лея...
— Не говори.
Вона сама скоротила останню відстань між нами.
Її пальці торкнулися моєї шиї.
Я завмер.
Вона дивилася на мої губи.
— Якщо я зараз тебе поцілую...
— Я не зупиню тебе.
— Якщо завтра я знову зненавиджу тебе?
— Я переживу.
— А якщо знову втечу?
— Я знайду тебе.
Вона заплющила очі.
— Ти завжди це кажеш.
— Бо це правда.
Лея піднялася навшпиньки й поцілувала мене.
Я не відповів одразу.
Не тому, що не хотів.
А тому, що боявся.
Триста років я уявляв цей момент.
І тепер, коли він настав, боявся зруйнувати його одним неправильним рухом. Вона сама притягнула мене ближче.
І тоді я відповів.
Поцілунок був зовсім не схожий на ті, що я пам'ятав.
У ньому не було гніву.
Не було боротьби.
Тільки туга за тим, що ми втратили.
Коли вона відсторонилася, її лоб торкнувся мого.
— Я все ще боюся тебе.
— Знаю.
— І не знаю, чи можу пробачити.

— Знаю.
— Але я більше не хочу тікати.
Я заплющив очі.
Вперше за століття дозволив собі просто вдихнути.
— Тоді залишся.
Вона усміхнулася.
Але раптом її обличчя змінилося.
Вона різко відсторонилася.
— Люцій...
— Що?
Вона притиснула руку до грудей.
— Тут щось є.
Я відразу відчув магію.
Сильну.
Чужу.
Я поклав долоню їй на плече.
— Не рухайся.
— Що відбувається?
— Хтось знайшов тебе.
Вікна одночасно вибухнули.
Лея скрикнула.
Чорний вітер увірвався в кімнату.
Я відштовхнув її за себе.
На стіні проступив знак.
Стародавній.
Заборонений.
Мій погляд змінився.
— Ні...
Лея подивилася на мене.
— Що це?
Я стиснув щелепу.
— Знак того, хто забрав твою душу.
На підлозі з'явилася тріщина.
З неї вирвалося чорне полум'я.
А потім пролунав голос.
Той самий, який я не чув три століття.
— Люцію.
Я став між ним і Леєю.
— Каїне.
Сміх рознісся кімнатою.
— Нарешті ти зрозумів, що вона згадала занадто багато. Лея стиснула мою руку.
— Люцій...
Я не відводив погляду від темряви.
— Не бійся.
— Я не боюся.
Я усміхнувся.
— Знаю.

Темрява почала набувати форми.
І тоді Каїн сказав:
— Лея, він досі не розповів тобі, чому саме ти стала його найбільшою слабкістю. Я заплющив очі.
Вона подивилася на мене.
— Що він має на увазі?
Я мовчав.
Тому що тепер настав момент, якого я боявся найбільше.
Лея мала дізнатися правду.
Не про своє минуле.
А про те, ким вона була до того, як стала відьмою.