Розділ 7

Лея
— Тому що ти попросила мене.
Я дивилася на нього й не могла вимовити жодного слова. У голові було порожньо.
А потім — вибух.
Спогади почали повертатися один за одним.
Не як сон.
Як біль.
Я побачила себе на колінах перед чорними воротами. Побачила Люція. Побачила власну кров на його руках. Почула свій голос.
«Забери в мене пам'ять.»
Я відступила.
— Ні...
— Лея.
— Ні!
Я схопилася за голову.
— Ти міг відмовити!
— Міг.
— То чому не відмовив?
Він мовчав.
Я підняла на нього очі.
— Чому?!
Люцій дивився на мене так, як ніколи раніше.
Без влади.
Без насмішки.
Без звичної холодності.

Просто чоловік, який стояв перед жінкою, яку любив. — Тому що ти помирала в мене на руках.
Я завмерла.
— Що?
— Не один раз.
Він зробив крок до мене.
— Сотні років тому ти почала втрачати контроль над своєю магією. Твоя душа була розірвана між двома світами. Ти бачила те, чого не повинна була бачити. Чула голоси. Пам'ятала майбутнє.
Я слухала, боячись дихати.
— Ти намагалася знайти спосіб зупинити це. І знайшла.
— Який?
— Ти вирішила стати людиною.
Я похитала головою.
— Відьма не може просто стати людиною.
— Ти не стала нею.
Його погляд потемнів.
— Ти розділила себе.
У кімнаті стало тихо.
— Частину своєї сили залишила в магічному світі. А душу прив'язала до людського.
Я прошепотіла:
— Тому я щоразу народжуюся?
— Так.
— І щоразу забуваю?
— Так.
— А ти?
Він заплющив очі.
— Я пам'ятаю.
Мені стало боляче.
Несподівано сильно.
— Ти пам'ятав кожне моє життя?
— Кожне.
— Кожну смерть?
— Кожну.
Я відвернулася.
Сльози знову навернулися на очі.
— І ти нічого не робив?
— Я не міг.
— Ти диявол!
Я розвернулася до нього.
— Ти можеш знищувати королівства, забирати душі, карати людей... але не міг врятувати мене?
Він відповів тихо:
— Ти заборонила мені.
Я застигла.
— Що?
— У першому житті після розділення ти прийшла до мене уві сні.
Він підійшов ближче.

— Ти сказала: «Якщо я забуду тебе, не повертай мене».
Я відчула, як у грудях щось обривається.
— А ти послухав?
— Вперше у своєму безсмертному житті я зробив те, що мене попросили. — І тепер шкодуєш?
Він подивився мені прямо в очі.
— Щодня.
Я мовчала.
Між нами залишилося кілька кроків.
— Я думала, ти карав мене, — прошепотіла я. — Я карав тебе.
Я здригнулася.
Він не виправдовувався.
— Кожного разу, коли ти згадувала мене, а потім намагалася знову втекти, я повертав тебе до людського світу.
— Навіщо?
— Тому що ти просила.
— Ні.
Я похитала головою.
— Ти казав, що караєш мене.
— Так.
— Навіщо брехав?
Він опустив погляд.
— Бо якби я сказав правду, ти б залишилася зі мною через жалість.
Я перестала дихати.
Люцій підняв очі.
— А я не хотів жалості.
Він підійшов зовсім близько.
— Я хотів, щоб ти одного дня сама обрала мене.