Розділ 6

Лея
Я перечитала лист уже втретє.
Почерк був моїм.
Я не могла це заперечувати.
Але як я могла написати його, якщо не пам'ятала?
Я піднялася.
У голові запульсувало.
Перед очима все потемніло.
І я почула голос.
Його голос.
— Лея.
Я заплющила очі.
— Подивися на мене.
— Ні...

— Ти сама попросила мене.
— Замовкни.
— Ти сказала, що краще ненавидіти мене, ніж дозволити собі згадати. Я затиснула вуха руками.
— Замовкни!
Спогад ударив мене.
Вогонь.
Крики.
Пекло.
Я стояла перед величезними чорними воротами.
Переді мною — Люцій.
А в його руці був мій кинджал.
— Ти впевнена?
— Так.
— Якщо я зроблю це, ти забудеш мене.
— Саме цього я хочу.
— А я?
Я подивилася на нього.
— Ти не забудеш.
Він заплющив очі.
— Ти просиш мене жити з цим вічність.
Я підійшла ближче.
Торкнулася його обличчя.
— Ти сильний.
Він гірко усміхнувся.
— Тільки не з тобою.
Я поцілувала його.
Коротко.
Востаннє.
А потім прошепотіла:
— Коли я повернуся...
Я не встигла договорити.
Спогад зник.
Я впала на підлогу.
Сльози текли по моєму обличчю.
— Коли я повернуся...
Я повторила слова, які щойно почула.
Але що я хотіла сказати тоді?
Що мала сказати?
Двері раптом відчинилися.
Люцій стояв на порозі.
Він побачив мене на підлозі.
Його обличчя змінилося.
— Ти згадала.
Я підняла на нього очі.
— Так.
Він завмер.
— І тепер я хочу знати все.

Він мовчав.
Я підвелася.
— Навіть якщо після цього я зненавиджу тебе. Люцій повільно підійшов до мене.
— Саме цього я боявся.
— Ти боявся, що я тебе зненавиджу?
Він подивився мені прямо в очі.
— Ні.
Його голос зламався.
— Я боявся, що коли ти все згадаєш, то зрозумієш... Він замовк.
— Що?
Люцій торкнувся моєї щоки.
— Що я відпустив тебе не тому, що перестав кохати. Я затримала подих.
— А чому?
Він прошепотів:
— Тому що ти попросила мене.