Розділ 5

Люцій
Я мав убити Каїна.
Ця думка з'явилася ще до того, як я побачив його біля будинку Леї. Але вбити його було б надто просто.
Я хотів знати, навіщо він повернувся.
Триста років він переховувався.
Триста років я шукав його.
І тепер він сам прийшов до неї.
Я стояв у темному провулку, коли відчув його присутність.
— Ти змінився, Люцію.
Я не обернувся.
— А ти постарів.
Каїн засміявся.
— Ми обоє знаємо, що це неможливо.
Я повернувся.
— Віддай мені книгу.
— Яку?
— Не грай зі мною.
— Ти завжди був нетерплячим.
— А ти завжди був боягузом.
Його усмішка зникла.
— Вона почала згадувати.
— Я знаю.
— Тоді ти знаєш, що часу залишилося мало.
Я зробив крок до нього.
— Ти не торкнешся її.
— Я не хочу її.
Я завмер.
— Тоді чого ти хочеш?
Каїн подивився мені прямо в очі.
— Її вибору.
— Він не твій.
— І не твій.
Тиша.
Він нахилив голову.
— Саме це ти забуваєш, дияволе.
Я стиснув кулак.
— Вона не річ.

— Ні.
Каїн усміхнувся.
— Вона — ключ.
Я відчув, як усередині мене прокидається щось темне.
— До чого?
— До дверей, які ти сам колись зачинив.
Я завмер.
Він зник.
Я залишився один.
Але його слова продовжували звучати в моїй голові.
Двері, які ти сам колись зачинив.
Я заплющив очі.
І згадав.
Лею.
Триста років тому.
Вона стояла переді мною, тримаючи кинджал біля власного серця. — Якщо ти справді мене кохаєш, Люцію...
Вона плакала.
— Зроби це.
Я тоді не розумів, що саме вона просить.
Тепер розумів.
Я сам стер її пам'ять.
Сам віддав її людському світу.
Сам прирік її народжуватися знову.
Не тому, що хотів покарати.
А тому, що вона попросила мене врятувати її від самої себе.
Я відкрив очі.
— Пробач мені, Лея.
Але тепер я знав.
Якщо вона згадає все...
вона дізнається і про найстрашнішу частину правди.
Її прокляття почалося не через мене.
Його почала вона сама.