Розділ 4

Лея
Одинадцять днів.
Я не знала, що мене лякало більше — смерть чи те, що перед нею я нарешті могла згадати все.
Після того, як Люцій пішов, я не спала.
До світанку перебирала старі книги, розкладала на столі амулети, креслячи навколо себе захисні символи. Я намагалася знайти хоч щось про прокляття душі.
Нічого.
Жодного запису.
Жодного закляття.
Наче хтось навмисно стер усі сліди.
Я відкрила найстарішу книгу, яку мала.
Сторінки були пожовклими, палітурка давно втратила колір. Ця книга пережила щонайменше сто років до мого народження.
Я провела пальцями по написах.

— Душа, яка не належить світу... Пошепки прочитала я.
Сторінка сама перегорнулася.
Я завмерла.
На наступній сторінці чорнилом було написано лише одне речення:
«Відьма, яка закохалася в диявола, приречена народжуватися доти, доки не згадає, кому насправді віддала своє серце».
Я перестала дихати.
— Ні...
Я перечитала ще раз.
Потім ще.
Слова не зникли.
Мої пальці затремтіли.
— Це про мене.
Книга раптом закрилася.
Я відсахнулася.
А потім почула стукіт у двері.
Три рази.
Повільно.
Я взяла ніж зі столу.
— Хто?
Тиша.
Я підійшла до дверей.
— Я знаю, що ти там.
Чоловічий голос.
Не Люцій.
Я відчинила.
На порозі стояв незнайомець.
Високий, темноволосий, у довгому чорному пальті. На його шиї висів дивний срібний медальйон.
Я відчула магію.
Сильну.
Стару.
— Хто ти?
— Той, хто може відповісти на твої запитання.
Я стиснула ніж.
— Я не запрошувала тебе.
— Знаю.
Він усміхнувся.
— Твій захист не пустив би мене всередину. Тому я залишуся тут.
— Тоді говори.
Він подивився мені прямо в очі.
— Ти хочеш знати, чому Люцій не може відпустити тебе?
Я мовчала.
— Хочу.
— Тому що колись ти сама попросила його ніколи тебе не залишати.
Серце боляче стиснулося.
— Це неправда.

— Ти так думаєш.
Він дістав із кишені маленький чорний конверт.
— Але це твоє.
Я не рухалася.
— Що там?
— Лист.
— Від кого?
Він поклав конверт на підлогу.
— Від тебе.
Я подивилася на нього.
— Це неможливо.
— Для людини — так.
Він розвернувся.
— Для відьми, яка прожила понад триста років, — ні.
— Зачекай!
Він зупинився.
— Хто ти?
Чоловік подивився через плече.
— Мене звати Каїн.
Мені стало холодно.
Я чула це ім'я.
Не знала звідки.
Але воно було знайоме.
Занадто знайоме.
— Ти знаєш Люція?
Каїн усміхнувся.
— Я знаю його краще, ніж тобі хотілося б.
І зник.
Я зачинила двері.
Підняла конверт.
На ньому було написано моїм почерком:
«Для Леї. Якщо ти це читаєш — значить, він знову знайшов тебе.» Я сіла.
Руки тремтіли.
Повільно розірвала конверт.
Всередині був один аркуш.
Я почала читати.
«Якщо ти забула його, не бійся.
Ти забула не тому, що не кохала.
Ти забула, бо сама попросила мене стерти пам'ять.
Ти думала, що так зможеш урятувати його.
Але ти помилялася.»
Я перестала читати.
На очі навернулися сльози.
Внизу було написано:
«Не довіряй Каїну.»
Я різко підняла голову.
— Що?..

За вікном стояв Люцій.
Він дивився просто на мене.
Я вибігла надвір.
Але його вже не було.
Тільки на мокрій землі залишалися сліди.
І я знала одне.
Він був тут.
Він бачив лист.
І, судячи з виразу його обличчя, Каїн повернувся не випадково.