Розділ 2

Лея
Наступного ранку я прокинулася від запаху диму. Не справжнього.
Я відчула його ще до того, як розплющила очі. Попіл. Сірка. Щось гірке, знайоме.
Пекло.
Я різко сіла на ліжку.
Кімната була порожньою.
За вікном світало. На небі розливалося бліде ранкове світло, а на склі залишилися краплі нічного дощу.
Я провела долонею по обличчю.
— Це лише сон.
Я сказала це вголос, ніби могла переконати себе.
Але тоді побачила чорний камінь.
Він лежав на підлозі біля ліжка.
Той самий, який залишив Люцій.
Я не пам'ятала, як принесла його сюди.
Я взяла камінь двома пальцями.
Він був теплим.
— Що ти задумав?
Камінь здригнувся.
Я ледь не впустила його.
Червона тріщина всередині засвітилася.
А потім переді мною виникло видіння.
Ліс.
Темний.
Старий.
На землі лежала дівчина.
Я.
Але не я теперішня.
Інша.
На мені була довга біла сукня, вся в крові.
Хтось стояв навпроти.
Чоловік.
Я не бачила його обличчя.
Але чула голос.
— Віддай мені її душу.
— Ні.
Голос Люція.
Моє серце стислося.

— Вона не твоя.
— Вона ніколи не була твоєю.
Чоловік засміявся.
— Ти справді думаєш, що можеш забрати її?
Видіння змінилося.
Люцій стояв на колінах.
На його грудях була рана.
А я тримала його обличчя долонями.
— Не йди, — сказала я.
— Я не піду.
— Ти брешеш.
— Цього разу ні.
Я заплакала.
Він притиснувся чолом до мого чола.
— Якщо вони заберуть тебе, я знайду тебе.
— А якщо я забуду?
— Тоді я змушу тебе згадати.
Видіння обірвалося.
Я випустила камінь.
Він розбився об підлогу.
Я важко дихала.
— Ні...
Я похитала головою.
Цього не могло бути.
Люцій ніколи не був тим, кого я щойно побачила.
Він був дияволом.
Жорстоким.
Небезпечним.
Владним.
Він не ставав на коліна.
Не просив.
Не боявся.
Не кохав.
Принаймні я так думала.
Я піднялася з ліжка й підійшла до дзеркала. Відображення дивилося на мене чужими очима. Тридцять років.
Саме стільки виглядало моє тіло.
Але всередині мене було понад три століття спогадів. Тільки чомусь найважливіші з них були замкнені.
Я торкнулася дзеркала.
— Хто ти?
Відображення усміхнулося.
Я — ні.
Я відсахнулася.
На склі проступили слова.
«Знайди його до дванадцятого дня.»
— Кого?

Новий напис з'явився повільно. «Люція.»
Я заплющила очі.
— Прокляття...
— Я теж радий тебе бачити. Я різко обернулася.
Він сидів у кріслі біля вікна. Люцій.
Цього разу — у людській подобі.
Коротке темне волосся, чорна сорочка, спокійний вираз обличчя. Він виглядав звичайним.
Майже.
Але його очі залишалися тими самими.
Я схрестила руки на грудях.
— Ти не вмієш стукати?
— Я не користуюся дверима.
— Це я вже помітила.
Він підвівся.
— Ти бачила видіння.
Я насторожилася.
— Звідки ти знаєш?
— Тому що це був мій спогад.
Між нами запала тиша.
— Твій?
Він кивнув.
Я дивилася на нього, намагаючись знайти хоча б натяк на брехню. — Хто був той чоловік?
Люцій відвів погляд.
І це налякало мене більше, ніж будь-яка його погроза.
— Я ще не можу тобі сказати.
— Не можеш?
Я зробила крок до нього.
— Чи не хочеш?
— Не можу.
— Ти завжди все контролюєш.
— Не тебе.
Він сказав це так тихо, що я ледь почула.
Я завмерла.
Люцій наблизився.
Між нами залишився лише один крок.
— Саме тому я боюся тебе найбільше, — прошепотіла я.
Його погляд опустився на мої губи.
На секунду мені здалося, що він забув, хто він.
А я забула, хто я.
Він підняв руку.
Його пальці ледь торкнулися мого волосся.
Я мала відступити.
Але не зробила цього.

— Лея...
У його голосі було щось таке, від чого мені стало боляче. — Не треба.
— Чого?
— Дивитися на мене так.
— Як?
Я ковтнула.
— Наче ти досі мене кохаєш.
Його рука завмерла.
— Досі?
Він гірко усміхнувся.
— Я ніколи не переставав.
Я відступила.
Цього разу змусила себе.
— А я перестала.
Він довго дивився на мене.
— Ні.
— Ти не можеш знати.
— Можу.
— Звідки?
Він підійшов до дверей.
Зупинився.
Не обертаючись, сказав:
— Бо коли ти справді мене не кохаєш, ти не тремтиш.
Я подивилася на свої руки.
Вони справді тремтіли.
— Ненавиджу тебе.
Він тихо засміявся.
— Я знаю.
Двері зачинилися.
Я залишилася сама.
І тільки через кілька секунд зрозуміла, що плачу.