Пролог

Лея
Я завжди знала, що диявол прийде за мною. Не сьогодні.
Не завтра.
Можливо, через сто років.
Але прийде.
Він завжди приходив.
Я стояла біля відчиненого вікна й дивилася на нічне місто. Дощ повільно стікав по склу, розмиваючи вогні ліхтарів. Люди поспішали додому, ховалися під парасолями, телефонували коханим, сварилися, сміялися.
Жили.
Я теж колись жила так.
Майже.
Триста сімнадцять років тому я перестала рахувати людські життя. Їх було надто багато.
І кожного разу все починалося однаково.
Народження.
Дитинство.
Перше кохання.
Перша зрада.
Смерть.
А потім — знову.
Я пам'ятала не все. Лише уривки. Обличчя, які давно перетворилися на пил. Чужі будинки. Чужі руки. Чужі імена.
Але його я пам'ятала завжди.
Навіть коли не пам'ятала себе.
Я заплющила очі.
І саме тоді в кімнаті стало холодно.
Не просто прохолодно.
Холодно так, як буває перед смертю.
Я повільно розплющила очі.
Полум'я свічки біля дзеркала згасло.
— Не смій, — прошепотіла я.
Тиша.
А потім за моєю спиною пролунав знайомий голос:
— Ти все ще наказуєш мені?
Я завмерла.
Моє серце, яке вже давно не повинно було боятися, зробило болючий удар.
Я не обернулася.
Бо знала.
Знала, кого побачу.
— Я думала, ти втомився мене шукати.
Тихий сміх за спиною змусив мурашки пробігти шкірою.
— Тебе? — його голос став нижчим. — Лея, я втомився чекати.
Я повільно стиснула пальці.

— Я не твоя.
Пауза.
Я відчула, як він наблизився.
— Саме це ти говорила минулого разу.
— І позаминулого.
— І триста років тому.
Тепер я обернулася.
Він стояв у темряві.
Не людина.
Ніколи не людина.
Його справжня подоба завжди змушувала мене забути, як дихати: холодне прекрасне обличчя, довге світле волосся, загострені риси, очі, в яких не було нічого людського. Мій диявол.
Моя найбільша помилка.
Моє прокляття.
І єдина істота, яку я кохала настільки сильно, що ненавиділа за це себе.
Люцій зробив крок до мене.
— Скажи це ще раз, Лея.
Я підняла підборіддя.
— Я тебе не кохаю.
На його обличчі з'явилася усмішка.
Небезпечна.
Майже сумна.
— Тоді чому ти досі пам'ятаєш мене?
Я не відповіла.
Бо саме цього я боялася найбільше.
Що він знає правду.
Що я теж знаю правду.
Просто ще не пам'ятаю її.

Я відвела погляд.
Це була помилка.
З Люцієм не можна було показувати страх. Не можна було показувати слабкість. А найгірше — не можна було дозволяти йому бачити, що його слова досі здатні торкатися мене глибше, ніж будь-яке закляття.
— Ти нічого не знаєш, — сказала я.
— Навпаки.
Він підійшов ближче.
Я відчула його присутність раніше, ніж побачила рух. Повітря навколо нього ніби стало важчим. Навіть тіні в кімнаті потягнулися в його бік.
— Я знаю тебе понад три століття.
— Ти знаєш лише те, що я дозволяла тобі бачити.
— Ні, Лея.
Він зупинився за кілька кроків.
— Я знаю тебе навіть тоді, коли ти сама себе не знаєш.

Я різко повернулася до нього.
— Не говори зі мною так, наче маєш право знати мене краще за мене.
Його погляд змінився.
На мить у ньому зникла насмішка.
Залишився біль.
І це розлютило мене ще сильніше.
— Ти завжди робиш це, — прошепотіла я.
— Що саме?
— Дивишся на мене так, наче я тобі щось винна.
— Ти мені нічого не винна.
Я засміялася.
Гірко.
— Справді?
Він мовчав.
— Тоді навіщо ти приходиш? — продовжила я. — Чому не залишиш мене нарешті в спокої?
Люцій дивився на мене так довго, що мені захотілося відступити.
Але я не відступила.
Я ніколи не відступала перед ним.
— Тому що ти знову помираєш.
Я застигла.
— Що?
— Твоє людське життя закінчується.
Я подивилася на свої руки.
Вони виглядали абсолютно звичайними.
Людськими.
Теплими.
Живими.
— У мене ще є час.
— Ні.
Одне слово.
І я вже знала, що він не бреше.
— Скільки?
Люцій опустив очі.
— Дванадцять днів.
Я відчула, як усередині все стислося.
Дванадцять.
Я прожила сотні років, а тепер моє життя знову мало вміститися у дванадцять днів. — І що буде потім?
Він підняв на мене очі.
— Те саме, що завжди.
— Нове життя?
— Так.
— Нове тіло?
— Так.
— Нове ім'я?
— Так.
Я ковтнула.

— А ти?
Він мовчав.
Мені не потрібно було чути відповідь.
Я вже знала.
Він знову чекатиме.
Знову знайде мене.
Знову прийде.
— Ненавиджу тебе, — прошепотіла я.
— Знаю.
— Ненавиджу за те, що ти завжди знаходиш мене.
— Знаю.
— Ненавиджу за те, що пам'ятаєш.
Його обличчя стало серйозним.
— А я ненавиджу себе за те, що пам'ятаю кожне твоє життя.
Я завмерла.
Люцій зробив крок назад.
І вперше за багато років мені здалося, що переді мною стоїть не диявол.
А чоловік, який втомився втрачати одну й ту саму жінку.
— Побачимося через дванадцять днів, Лея.
— Ні.
Він усміхнувся.
— Ти можеш казати «ні» скільки завгодно.
Темрява почала огортати його тіло.
— Але цього разу я не дозволю тобі втекти.
— Люцій!
Він зник.
А разом із ним зник холод.
Я залишилася сама.
Тільки тепер на підлозі біля моїх ніг лежав чорний камінь із тонкою червоною тріщиною посередині.
Я підняла його.
І в ту ж мить у моїй голові пролунав жіночий голос.
«Не довіряй дияволу.»
Я випустила камінь.
Він упав на підлогу.
А в дзеркалі позаду мене на секунду з'явилося зовсім чуже відображення.
Дівчина.
Темне волосся.
Біла сукня.
Кров на губах.
Вона дивилася прямо на мене.
А потім прошепотіла:
— Ти вже помирала заради нього.
Я різко обернулася.
Нікого.
Коли знову подивилася в дзеркало — там була тільки я.
Але тепер я вже не могла позбутися одного питання.
Скільки разів я насправді помирала?