І знову в ліс

Вийшовши на подвір'я, я пішла до курятнику, бо Чуг вже довго надривав горлянку. Висипавши пшеницю на землю, я погодувала півня з руки. Він тут головний, це повинні бачити. Далі пішли звичайні сільські справи, видоїти корову, та вивести її на пасовище, вивести кіз  та дати їм води. І все в тому ж дусі. Зробивши всі справи, я знову побачила Вереска, він обирався біля нашого пса, Сірка.  Побачивши мене він підійшов, обтерся об мої ноги, та повільно пішов до хати, я не звернула на це уваги. Та невдовзі я почула дике м'явканя, і побачила як кіт щодуху мчить до лісу. А на його боці видніється щось червоне.

Я не на жарт перелякалася, та побігла за цим хутряним клубком. Невже він поранився, билася думка в моїх скронях.

Так я і бігла далі, поки не зрозуміла що втратила його слід. Та й місцевість мені не знайома. Дурна голова, нащо ж було бігти за ним, це ж всього лиш кіт.

Завела б собі нового. Але ж, шкода. Не можу я покинути друга, він мені польових мишей приносив, муркотів на вухо, коли мені було погано. Ні, потрібно шукати далі, потім знайду як вийти назад до своєї домівки.

Усвідомивши  що я щойно подумала, я зупинилася. Відколи я вважаю це село, цю хатину своїми. Наче я тут живу вже не один рік, хоча ще вчора я була просто туристом.

Розберуся з цим пізніше, зараз є більш нагальна справа. 

- Верескуууу, котику ходи до мене - звала я цього чорнявого, та він не з'являвся. Мене це стривожило, як далеко він міг забігти і як сильно злякатися, щоб не прийти на мій голос. Раніше такого не було. Він з'явився в Лукії Микитівни незадовго до того як я приїхала в Карпати. Йому вже п'ять місяців, та по ньому і не скажеш, таке відчуття наче йому років вісім, великий, важкий, просто красень. З самого мого приїзду він не відходив від мене, завжди поруч, і коли я його кликала з'являвся біля мене менш ніж за хвилину. А зараз тиша.

Озирнувшись навкруги я ще раз переконалася, що Вереска тут немає, а я в повній дупі. Я заблукала.

Не знаючи що робити далі, я рушила ледь помітною стежиною між соснами. Скільки я ходила, не знаю, але я дуже втомилася.

- Кхе кхе, дівчино - почулося з права від мене. Від переляку, я ледве не закричала. Подивившись у той бік, на гілці сиділа білка, так звичайнісінька білка. Але ж не може вона говорити. Я почала озиратися, шукаючи власницю голосу.

- агов навіжена, ти чого головою вертиш, ти дивись бо ще відпаде, потім не знайдеш. У цьому лісі легко щось втратити - вщіпніть мене, білка говорить. Здається я все таки з'їхала з глузду.

 - Чого вирячилась, ніколи білки не бачила чи що - почулося єхидне запитання.

- б...бачила, просто розмовляючої ніколи - дивина та й годі.

- ну тоді не розумію твоєї реакції - пирхнуло це створіння. Дивлячись на мене примруженими оченятами. Я все ще отетеріло дивилася на неї, не відриваючи погляду. Аж раптом мені у лоб прилетів горіх.

- ауччч, та за що- шикнула я.

- не гарно так розглядати живу істоту, я тобі не експонат в музеї - задоволенно кивнула вона.

- ну вибач, вибач - ніколи я не отримувала від білки на горіхи.

- ну що нещасна, пішли - сказавши це, моя нова знайома стрибнула на іншу гілку, що знаходилась збоку від стежини.

- куди ? - спантеличено запитала я.

- куди, куди, туди де ти потрібна, і туди куди потрібно тобі - мені здається, чи вона вважає мене розумово відсталою.

- кхем, гаразд, але ж як тебе звати ?- дійшло до мене, що я навіть не знаю як до неї звертатись, вона ж говорить, то називати її просто білкою якось не гарно.

- нічого собі, не пройшло і трьох років коли до тебе дійшло, що в сучасному суспільстві потрібно дотримуватись хоч якогось етикету, та хоча б знати як звертатись до співрозмовника, а вона все білка, білка, тьху, Оріяна я, Оріяна. Запам'ятала ? - нічого собі промова, навіть якось соромно стало, хоча.

- ти сама не дотримуєшься правил етикету, ти також не спитала як мене звати, до речі я Еліна, якщо тобі цікаво - дивися но на неї, нахаба,  а мене звинувачує.

- фі, і що за ім'я, напридумують якусь маячню - пхиркнула Оріяна, ти диви ще й ім'я моє їй не до вподоби. Я мовчала.

- ей, ти що образилась чи що ? Було б на що - я все ще мовчала, але йшла за нею. Руда теж не промовила ні слова. Так минуло десь з пів години, Оріяна вказувала мені шлях, і ніби то і не думали зупинятись.

- ну якщо так подумати, нормальне ім'я, не наше але ж непогане  начебто, до того ж в нашому світі ім'я дане при народженні великої ролі не грає - почулося від цієї нахаби, але про що це вона.

- так ти і про ім'я не знаєш, хоча звідки тобі знати - засміялось це ... диво - у нас кожній відьмі після ініціації присвоюється нове ім'я, відьомське. Хто ним нарікає відьму, за яких обставин, ніхто окрім неї не знає.

Ого, Микитівна нічого такого не розповідала.