Пошуки

Я не знаходила собі місця чекаючи її. Коли на небі з'явилися перші зорі, я не втрималась та побігла до сусідки, запитати чи було таке раніше...

- тітонько Марфо, тітонько Марфо - звала я стукаючи у двері.

- ох, що таке Елінко, чому горланиш на всю вулицю - сонно запитала вона.

- тітонько Марфо, біда, Лукії Микитівни ще немає, а на дворі вже темно, я переймаюся.

- що? Про кого ти кажеш, дорогенька. Ніякої Лукії я не знаю, і не знала ніколи - з подивом  відповіла жінка.

- Як так, вона живе на околиці села - розгублено сказала я.

- ох донечко, можливо ти перегрілась на сонці вдень , давай я тобі теплого молочка налью, з пиріжечками , хочеш?

- ні, дякую, я напевно піду - сказала я розгублено, і повернулась додому.

Я вже нічого не розумію, як це тітонька Марфа її не пам'ятає, ми ж ходили до неї у гості з малиновим пирогом. Вона так здивувалась, наче дійсно ніколи не знала Микитівну.

Що робити, бігти до інших не варіант, я з ним так не знаюся, посміються і відправлять назад. Але де ж вона поділася, не дай Боже звір який напав. Потрібно йти у ліс, можливо вона підвернула ногу, чи щось таке. Так і зроблю. 

Взявши з собою ліхтарик, я пішла на пошуки , зайшовши в ліс мене охопив страх, все було таке темне, моторошне. Десь вдалині закричала пташка. Я здригнулася. Наче відчувши мій страх, ліс якось змінився, пропала та зловіща аура, мене огорнуло тепло, зробилося так затишно. Та я не забувала нащо сюди прийшла, тому рушила далі  гукаючи Лукію Микитівну. 

Довго я ходила, але відповіді не почула, вже почало світати. Та сама пора коли сонце ще не зійшло, а ніч вже відпустила землю з своїх обіймів. Я страшенно втомилася, від страху за дорогу мені людину  сльози виступили на очі. Я сіла перепочити на повалене дерево. Я сиділа так деякий час, дивлячись на свої руки та відганяючи погані думки від себе. Нарешті я вирішила йти назад, піднявши голову  я здригнулася, там знову був  він. Я заціпеніла як і декілька років тому.

Він ні каплі не змінився, але цього разу він мовчав  і навіть не посміхався. Просто дивився на мене. Закричала лисиця, він подивився у той бік, глянув на мене ще раз, розвернувся, і зник. Просто розчинився у повітрі, наче став туманом.

Отямившись  я підскочила, і щодуху помчала в село.

Тільки закривши за собою двері, я видихнула з полегшенням. Що то було, невже знову.

-Лукія Микитівно - крикнула я в надії, що вона повернулась і зараз ми сядемо пити чай, я розповім їй цю історію, вона посміється з мене, і скаже що просто заблукала, повернулася додому пізно, а мені просто привиділось. Але у відповідь лунала тиша. І тільки півень закукурікав, вітаючи новий день, та  просячи випустити його на подвір'я.

Я пройшла до столу, сіла і заплакала. Доки не відчула легенький холод на щоці, піднявши голову я побачила листок, що лежав на столі. Я узяла його до рук, на ньому було написано "Елінці від бабусі ".