Початок

Сьогодні, я розповім мою історію...

Коли все починалося, мені було всього 16 років, ще зовсім молода, сповнена надією на майбутнє, мріями...

Я планувала закінчити школу, і вступити до університету на акторську майстерність, будучи творчою особистістю з багатою фантазією, я була впевнена, що мені це по силам, адже вже тоді я грала у театрі. Всі захоплювались моєю грою, тим як я вдало передаю характер персонажу. Мені це було приємно. 

***

Заходило сонце, на дворі сутеніло, а я все репетирувала, ламаючи голову над тим, як краще передати поведінку свого персонажа. Ми ставили нову виставу у театрі, якщо ви не забули, що я там граю. І головну роль, що не дивно, отримала я. Ця історія про дівчинку Еліну, що була психічно хворою, їй постійно здавалося, що вона бачить одну й ту саму людину, вона казала про це батькам, знайомим, але окрім неї ніхто його не бачив, та й згодом виникло питання чи то взагалі людина... 

Сюжет доволі інтргуючий і моторошний. Втім мені він подобався, до того ж співпадіння наших імен мене зацікавило.

Я вже переглянула купу літератури на цю тему, в своїй кімнаті намагалася вести себе як мій персонаж, який має психічні розлади. Але це мало допомагало. Я втомилася, це дуже складно. Та все ж таки, я так легко не здамся.

***

Пообіцявши собі, що я не зіграю, а проживу цю історію так , щоб глядачі повірили в неї, я подивилась на дзеркало і заклякла, замість мого відображення там був він... 

Він був до біса привабливим (Хто про що , а я про зовнішність, ну то таке, продовжимо ) його не псував навіть шрам, який проходив через брову, і щоку. А його очі були повністю чорними, з багряними спалахами , такої краси я ще не бачила. Очі мої спустилися на... руки, що були чорними по лікоть, наче модне тату, з довгими кігтями, на вигляд гострими як лезо. Проковтнувши слину, я підняла очі назад, не забувши оцінити статуру моєї фантазії.

Я навіть заспокоїлась, в мене таке бувало, вживаючись в роль бачити тих кого не існує, я уявляла навколишнє оточення моїх героїв  їх сім'ю, ворогів, але ще ніколи так явно... 

Подивившись в очі цій істоті я навіть зробила крок назад, він посміхався, а в очах безумство. Побачивши мій страх  він загарчав, від переляку я відсахнулась назад, і не витримавши рівноваги, впала. Він засміявся. Такого жаху  я не відчувала ніколи, цей звук був усюди, в кожному куточку моєї кімнати, в кожній частині мене, я завмерла.

Різко запанувала тиша, дивлячись просто мені у вічі , ця істота зробила крок із дзеркала, у моїй голові швидкою стрічкою промайнула думка, що це останні секунди мого життя. Та раптом почувся гуркіт вхідних дверей, я обернулась на голос, що казав "Донечко , я вдома"  це мама повернулася з роботи. Я боялася повернути голову назад, до нього, але все ж наважилась, та в кімнаті окрім мене вже не було нікого. А в дзеркалі було моє перелякане відображення...

Піднявшись на ноги, я пішла геть з кімнати.

В подальші дні відбулися кардинальні зміни в моєму житті, я кинула театр, бо більше не могла грати, я думала що божеволію, я панічно боялася його повернення, боялася залишатися одна в кімнаті , боялася кожного гучного звуку, чи навпаки, тиші. Психолог, до якого мене відвела мама вже через три дні після інциденту, мені не допомагав, він виписав курс таблеток, здебільшого заспокійливих. Сподіваючись на покращення мого стану. Пройшло пів року, а його я більше не бачила, потім рік, і я дійшла висновку, що то моя фантазія.

Але здається даремно.