Бонус-епілог — «Через сто років»

Час навчився ходити навколо замку.
Він більше не намагався проникнути всередину — лише кружляв, залишаючи сліди на світі за його межами. Міста змінювали імена, кордони стиралися й виникали знову, люди вигадували нові страхи, але Карпати залишалися тими самими.
І вона теж.
Елізабет стояла на терасі, де колись боялася зробити крок уперед. Її обличчя не зраджувало віку — лише глибину. У погляді було те, чого не дає жодна вічність: досвід вибору.
— Вони знову пишуть про нас, — сказала вона спокійно.
Влад, що сидів поруч із кам’яною балюстрадою, підняв брову.
— Легенди?
— Теорії, — усміхнулась вона. — Документальні фільми. Конспірологія.
Одні вважають нас міфом. Інші — експериментом історії.
— А правда? — тихо спитав він.
Елізабет подивилася на нього.
— Правда живе. І мовчить.
Він підвівся й підійшов до неї. Сто років не змінили його постави, але змінили очі. У них більше не було самотності. Лише пильність і спокій того, хто знає: ніч більше не ворог.
— Світ тримається, — сказав він. — Баланс працює.
— Бо ти навчився не правити страхом, — відповіла вона. — А я — не втрачати співчуття.
Вони замовкли, дивлячись, як у долині загоряються вогні сучасного міста. Дрони ковзали небом, мов нові зорі. Людство йшло вперед, не знаючи, хто тримає тінь подалі від їхніх дверей.
— Ти шкодуєш? — раптом спитав Влад. — Про щось… людське?
Елізабет задумалась.
— Я сумую, — сказала вона чесно. — Але не шкодую.
Бо я зберегла головне — здатність обирати. І кохати.
Він узяв її руку. Дотик був тихим, як завжди.
— Сто років, — мовив він. — А мені досі здається, що я боюся тебе втратити.
Вона повернулась і подивилась на нього з тією ж усмішкою, з якою колись сказала «я обираю вперед».
— Ти не втратиш, — відповіла вона. — Бо ми не тримаємо одне одного.
Ми йдемо поруч.
Десь у глибині замку прокинувся давній дзвін — знак для тих, хто належить ночі. Нове покоління чекало поради. Нові загрози вимагали рішень.
Елізабет наділа корону з тіні. Вона лягла легко — як частина неї.
— Ходімо, — сказала королева. — Ніч знову потребує нас.
Влад схилив голову.
— Завжди.
Вони рушили разом у світло факелів і тіней — не як легенда минулого, а як сторожі майбутнього.
👑🌑
Через сто років
ніч усе ще мала серце.
І воно билося вдвох.