Розділ 34.

Світ повертався уривками.
Не одразу — не світлом і не болем. А спогадами. Обличчями. Голосами.
Елізабет відчула холод каменю під спиною й тепло — поруч. Надто знайоме тепло, яке не належало людині, але завжди означало безпеку.
Влад.
Він тримав її, не рухаючись, ніби будь-який подих міг зламати крихкий баланс між життям і смертю. Його очі були зосереджені лише на ній — темні, глибокі, повні страху, який він ніколи не дозволяв собі показувати.
— Ти зі мною? — тихо запитав він.
Вона кліпнула. Світ набрав чіткості.
— Так… — прошепотіла вона. — Я тут.
Полегшення вдарило по ньому так сильно, що він мимоволі притиснув її ближче, опустивши чоло до її скроні.
— Не поспішай, — сказав він. — Ти ще слабка.
Елізабет заплющила очі. Її тіло боліло — але інакше. Наче біль був не ворогом, а доказом того, що вона ще жива.
— Ти… говорив зі мною, — повільно сказала вона. — Перед тим, як я втратила свідомість.
Влад напружився.
— Так.
Вона відкрила очі й подивилась прямо на нього.
— Ти запропонував мені вічність.
Мовчання було відповіддю.
Десь далеко замок знову почав «дихати» — тріщати, шурхотіти, ніби прислухався до їхніх слів. Навіть стіни чекали.
— Я не відповіла, — продовжила вона. — Не по-справжньому.
— Ти не зобов’язана, — сказав Влад негайно. — Я не торкнуся тебе цією кров’ю, поки ти не скажеш це усвідомлено.
Я краще втратлю тебе… ніж украду твій вибір.
Вона мовчала довго.
У її пам’яті спалахнули всі ночі в замку. Його тиша. Його страх. Його руки, які завжди зупинялись, коли вона казала «досить». Його погляд, у якому ніколи не було брехні — лише стримування.
— Я боюся, — зізналась вона. — Не темряви. Не крові.
Я боюся… втратити себе.
Влад кивнув.
— Це найчесніший страх.
— Але, — вона повільно підняла руку й поклала її йому на груди, відчуваючи нерівний, неприродний спокій його серця, — я ще більше боюся прокинутись одного дня і зрозуміти, що ти залишився тут… сам.
Його подих зірвався.
— Елізабет…
— Я бачила, ким ти був, — сказала вона твердіше. — І ким став.
Ти — не легенда. Не прокляття.
Ти — вибір. Щоденний. Важкий. Але справжній.
Вона зібрала в собі сили й сіла, хоч Влад одразу підтримав її.
— Я не знаю, ким стану, — прошепотіла вона. — Але я знаю, ким я хочу бути.
Вона подивилась йому просто в очі.
— Я хочу бути з тобою. Не через страх смерті.
А через життя… яке ми ще можемо прожити. Навіть якщо воно буде іншим.
Кілька секунд Влад не міг говорити.
А потім повільно, дуже обережно, взяв її обличчя в долоні.
— Ти впевнена? — спитав він востаннє. — Після цього не буде дороги назад.
Вона кивнула.
— Я не шукаю дороги назад.
Я обираю вперед.
Його очі спалахнули — не червоним, а глибоким, темним світлом.
— Тоді, — прошепотів він, — я присягаюся тобі.
Не як володар ночі.
А як той, хто нестиме твою вічність на руках.
Він підніс до світла свою долоню, де ще тремтіла темна крапля крові.
Елізабет дивилась на неї — і не відводила погляду.
— Я готова, — сказала вона.
Замок здригнувся.
І цього разу — схвально.
🩸🌘
Її рішення було зроблене.
І темрява відступила… щоб прийняти її.
------

Ніч була незвично тихою.
Не тією напруженою тишею, що передує крику, і не спокійною, як сон. Це була тиша очікування. Наче самі Карпати затамували подих.
Свічки в древній залі горіли чорним полум’ям — не яскраво, але глибоко, немов світло йшло не назовні, а всередину. Кам’яні стіни пам’ятали сотні обрядів, але цей був іншим.
Бо цього разу Влад Цепеш не творив ніч із прокляття.
Він творив її з любові.
Елізабет стояла босоніж на холодному камені. Вона була одягнена у просту темну сукню, без прикрас, без символів. Смертна частина її життя ще не відпустила її — і Влад не поспішав забирати її силоміць.
Він підійшов повільно.
— Останній раз питаю, — сказав він тихо. — Ти можеш зупинитися. Навіть зараз.
Вона підняла підборіддя.
— Я не королева зі страху, Влад.
Я — жінка, яка зробила вибір.
У його очах промайнуло щось схоже на благоговіння.
Він порізав долоню — рух був точний, майже церемоніальний. Кров з’явилась одразу, темна, густа, жива.
— Це не смерть, — сказав він. — Це перехід.
Ти втратиш подих… але не себе.
Ти відчуєш темряву… але вона не зламає тебе.
Вона підійшла ближче.
— Я довіряю тобі, — прошепотіла вона. — Повністю.
Влад притиснув її до себе — міцно, але ніжно. Його губи торкнулися її скроні, а потім шкіри на шиї.
— Пробач мені, — сказав він тихо. — За біль.
І дякую… за вічність.
Його ікла торкнулися її шкіри.
Біль прийшов різко — яскравим спалахом, але не жорстоким. Він був глибоким, пронизливим, неминучим. Елізабет здригнулась, але не відсахнулась.
Світ почав танути.
Вона відчула, як її серце сповільнюється. Як тепло тікає з кінчиків пальців. Як темрява накриває її не хвилею — а оксамитом.
І тоді Влад притиснув свою поранену долоню до її губ.
— Пий, — прошепотів він. — І стань моєю рівнею.
Її губи тремтіли.
Кров була гарячою. Не солодкою — живою. Вона текла в неї, заповнюючи порожнечі, розкриваючи щось нове, страшне й величне водночас.
Її тіло вигнулося. З горла зірвався подих — останній людський.
Світ згас.
…і знову запалився.
Елізабет відкрила очі.
Вона бачила більше. Камінь дихав. Полум’я співало. Кров у венах Влада звучала, мов музика.
Вона вдихнула — і не потребувала повітря.
— Влад… — її голос був глибшим. Сильнішим.
Він впав перед нею на одне коліно.
Не як володар.
Як той, хто визнає рівню.
— Встань, — прошепотів він. — Моя королево ночі.
Вона піднялася.
Темрява слухалась її. Замок схилився. Старі сили, що мовчали століттями, прийняли її.
Елізабет поклала руку на груди Влада.
— Я не забула, ким була, — сказала вона. —
І не відмовляюсь від того, ким стала.
Він усміхнувся — вперше без тіні болю.
— Тоді правь разом зі мною, — сказав він. — Не страхом.
А волею.
За вікнами Карпати здригнулися.
Ніч отримала нове ім’я.
👑🩸
Темна королева народилася.
І це була не легенда —
це був початок.
----