Розділ 33

Попіл падав, мов чорний сніг.
Елізабет стояла у внутрішньому дворі, де вогонь уже втомився пожирати камінь. Полум’я відступало, залишаючи по собі жар і тіні, що ворушилися, ніби живі. Вона чула власне серце — голосно, надто голосно для цього місця.
І тоді замок відповів.
Не звуком. Пам’яттю.
Камінь під ногами потемнів, і на ньому проступили сліди — не свіжі, не криваві, а такі, що не змиваються століттями. Кроки. Ряди. Ланцюги. У повітрі запахло старим залізом і холодною водою.
— Це… — Елізабет затамувала подих.
— Поле, — пролунав голос позаду. Старий. Втомлений. — Тут усе почалося.
З тіні арки вийшов чоловік у зношеному плащі. Його обличчя було знайомим і водночас чужим — ніби вона бачила його на гравюрах, що ожили.
— Хто ви? — спитала вона.
— Той, кого він поховав разом із собою, — відповів чоловік. — І той, кого Раду вирішив підняти.
Повітря здригнулося. Уздовж стін почали з’являтися постаті — прозорі, напівзруйновані часом. Солдати. Жінки. Священники. Вони не кричали. Вони дивилися.
— Привиди? — прошепотіла Елізабет.
— Свідки, — поправив чоловік. — Минуле не вмирає. Його лише змушують мовчати.
Над двором прокотився низький гул. Зі зруйнованої брами піднявся штандарт — розірваний, але впізнаваний. Символ, який вона бачила в книгах. Ім’я, що тиснуло на груди.
Цепеш.
— Він був не лише монстром, — сказав чоловік. — І не лише героєм. Він був вироком. І цей вирок досі діє.
Елізабет відчула, як щось холодне торкнулося її зап’ястка. Не рука — спогад. Вона побачила інше небо, інший двір. Побачила юнака з тими самими очима, що у Влада, але без тіні століть. Побачила, як він робить вибір — жорстокий, остаточний.
— Він ніс це сам, — сказала вона, ковтаючи повітря. — А Раду хоче, щоб він ніс це знову. Через мене.
Чоловік кивнув.
— Раду піднімає мертвих не для помсти. Для повернення. Він хоче, щоб Влад став тим, ким був, коли любов ще не навчила його сумніву.
Здалеку долинув удар. Потім — ще один. Ніби серце, що б’ється у камені.
— Вони йдуть, — сказав чоловік. — Ті, кого він колись очолив. І ті, кого зламав. Минуле встало, бо його покликали.
— Як це зупинити? — спитала Елізабет.
— Не зупинити, — відповів він. — Лише змінити кінець.
Тіні зрушилися, утворюючи коридор до головної зали. В кінці — світло, змішане з темрявою. Там, де Влад і Раду.
— Якщо я піду туди, — сказала Елізабет, — я стану частиною цього.
— Ти вже нею є, — м’яко відповів чоловік. — Питання лише — ким.
Вона випрямилася. Страх був. Але тепер поруч із ним стояла рішучість.
— Тоді я піду, — сказала Елізабет. — І нехай минуле дивиться.
Тіні розступилися.
Замок затамував подих.
🩸🌘
Мертві підвелися не для помсти.
Вони підвелися, щоб побачити,
чи здатні живі обрати інакше.
-----

Він стояв у залі, де зійшлися всі століття.
Камінь під ногами був розтрісканий, стеля — почорніла від вогню, але повітря трималося, наче перед вироком. Тіні, підняті з минулого, заповнили простір — не як примари, а як пам’ять, що відмовилася зникнути.
Влад Цепеш був у центрі.
Не Дракула з легенд.
Не чудовисько з шепоту.
І навіть не вампір, якого боялися.
Він був чоловіком, який пам’ятав кожне ім’я, кожен наказ, кожну ніч, коли вибір коштував життя — чужого чи власного.
Раду стояв навпроти нього, спокійний, з холодною впевненістю того, хто вірить, що правда — на його боці.
— Подивися на них, брате, — сказав Раду, розводячи руки. — Вони пам’ятають тебе. Не її. Не твою любов. Вони пам’ятають Влада Цепеша.
Тіні зрушилися. Хтось схилив голову. Хтось дивився з ненавистю. Хтось — з благоговінням.
— Ти став легендою, — продовжив Раду. — Бо легендам не боляче. Легенди не вагаються. Вони карають.
Влад підняв голову.
Його очі більше не були чорними. У них було світло — темне, глибоке, як ніч перед світанком.
— Легенди зручні, — сказав він. Голос його був рівним, але камінь здригнувся. — Вони дозволяють забути, що за кожним міфом стоїть людина.
Він зробив крок уперед.
— Я пам’ятаю кожного з вас, — звернувся Влад до тіней. — І пам’ятаю, чому робив те, що робив. Я не прошу прощення. І не зрікаюся.
Раду примружився.
— Ти знову обираєш слабкість.
— Ні, — Влад повернувся до нього. — Я обираю відповідальність.
Тиша впала важкою завісою.
І тоді вперед вийшла Елізабет.
Вона відчула на собі сотні поглядів — мертвих і живих. Серце билося швидко, але крок був твердим.
— Він не легенда, — сказала вона. Її голос був людським — і саме тому прорізав темряву. — Легенда не сумнівається. Не кохає. Не боїться втратити.
Вона стала поруч із Владом.
— Він живе з цим щодня. З тим, що зробив. З тим, ким був. І з тим, ким став.
Раду засміявся коротко.
— Ти думаєш, це змінює щось?
— Так, — відповіла Елізабет. — Бо легенду можна використати. А людину — ні. Вона сама обирає.
Влад повільно взяв її руку. Його дотик був теплим — майже неможливим.
— Я був князем, — сказав він. — Я був катом. Я був монстром.
Але я ніколи не був вигаданим.
Він підвів погляд на тіні.
— І якщо моя історія має завершитися — вона завершиться не як легенда, а як правда.
Камінь під ногами здригнувся. Деякі тіні почали танути. Інші — схиляти голови.
Раду зробив крок назад.
Уперше — невпевнений.
— Ти ризикуєш усім, — сказав він.
— Я знаю, — відповів Влад. — Але вперше — не ховаюся за ніччю.
Елізабет стиснула його руку.
І замок, зранений і закривавлений, ніби зітхнув.
🩸🌘
Легенди народжуються зі страху.
Правда — з вибору.
------

Усе сталося за мить.
Повітря різко потемніло — ніби ніч стиснула залу в кулак. Тіні, які щойно мовчали, зірвалися з місця, закрутилися, мов буря з попелу й болю. Замок заревів — не вогнем, а відчаєм.
— Елізабет! — голос Влада прорізав хаос.
Але було пізно.
Раду не напав прямо. Він усміхнувся — і світ зламався.
Холод пройшов крізь неї, мов лезо. Не по шкірі — по крові. Елізабет відчула, як ноги підкосилися, як повітря стало надто важким, щоб його вдихнути.
Вона впала.
Звук удару об камінь був глухим. Нерухомим.
— Ні… — Влад опинився біля неї миттєво.
Елізабет дивилася вгору, але бачила не стелю — уламки світла. Її серце билося уривчасто, мов заблукало.
— Що ти зробив?! — зірвався Влад, підіймаючи її на руки.
Раду стояв неподалік, спокійний, майже задоволений.
— Я лише забрав те, що ти зробив можливим, — відповів він. — Людську крихкість у світі монстрів.
Елізабет намагалася щось сказати, але з горла вирвався лише хрип. Вона відчула теплу вологу — кров. Свою.
— Подивися на неї, — продовжив Раду. — Вона не витримає твого світу. Ніколи.
Влад притис її до себе, долоні тремтіли. Його очі були чорними — не від гніву, від паніки.
— Дивися на мене, — прошепотів він, нахиляючись. — Чуєш? Не смій іти. Я забороняю.
Її погляд знайшов його зусиллям, ніби крізь воду.
— Влад… — ледве чутно. — Не… ставай… ним…
Ці слова вдарили сильніше за будь-яку магію.
Влад здригнувся.
— Я тут, — сказав він, притискаючи чоло до її. — Я з тобою. Ти не помреш. Я не дозволю.
— А в тебе немає вибору, — холодно сказав Раду. — Лише два шляхи.
Або ти дивишся, як вона гасне.
Або рятуєш — і стаєш тим, ким був раніше.
Елізабет відчула, як темрява тягне її вниз. Звуки стали далекими. Вона думала лише про одне — щоб Влад не зламався через неї.
— Я… вибрала тебе… — прошепотіла вона. — Не… вічність… Тебе…
Її рука зісковзнула з його плеча.
— Елізабет! — крик Влада розірвав залу.
Тіні здригнулися. Камінь тріснув.
У цю мить легенди знову простягнули до нього руки.
І питання більше не звучало чи він зламається.
Питання було — як дорого це коштуватиме.
🩸🌘
Вона майже померла.
А разом із нею — межа, яку він клявся не переходити.
----