Розділ 32.

Крик розірвав ніч.
Він був не людським — надто різким, надто довгим, наче горло, з якого він вирвався, не знало, де межа болю. Елізабет прокинулася миттєво, серце забилося так сильно, що в вухах зашуміло.
— Влад! — вона схопилася з ліжка.
Відповіддю став гуркіт десь унизу. Важкі двері. Метал. І ще один звук — хлюпання, яке неможливо було сплутати ні з чим.
Кров.
Вона вибігла в коридор босоніж. Камінь був холодним, але повітря — гарячим, наповненим запахом страху. Замок більше не мовчав. Він волав.
На сходах її зустрів Влад.
Його сорочка була розірвана, руки — в крові. Не його. Очі горіли так, що вона відступила на півкроку, інстинктивно.
— Не вниз, — сказав він різко.
— Що сталося? — її голос зрадницьки тремтів.
— Він почав, — відповів Влад. — Раду.
І тут знизу долинув ще один крик — короткий, урваний.
Елізабет відштовхнула Влада й побігла вниз.
— Елізабет, ні! — він кинувся за нею.
Зала була залита червоним. Не повністю — ніби хтось спеціально залишив достатньо світла, щоб усе було видно. Посередині лежав чоловік. Один з місцевих. Той, що приносив їм хліб. Вона пам’ятала його усмішку.
Тепер усмішки не було.
На стіні за його тілом — символ. Намальований кров’ю. Грубий, зухвалий.
— Це послання, — прошепотіла Елізабет.
Влад став поруч, його присутність була напруженою, мов натягнута струна.
— Так, — сказав він. — Для мене.
— І для мене, — додала вона.
Повітря здригнулося. З тіні колони виринув Раду — ніби крик був його запрошенням.
— Ти бачиш, — мовив він спокійно. — Сумнів завжди має наслідки.
Елізабет відчула, як Влад напружився поруч, наче хижак перед стрибком.
— Ти перейшов межу, — низько сказав Влад.
— Межі для людей, — відповів Раду. — А вона? — він кивнув у бік Елізабет. — Вона між.
— Це була не її провина! — різко сказала вона.
Раду подивився на неї з цікавістю.
— Ні, — погодився він. — Але вона — причина.
Наступне сталося миттєво.
Влад ринув уперед.
Кров знову бризнула — цього разу швидко, точно. Раду відступив, сміючись, його постать розчинилася, немов тінь, яку не втримати руками.
— Це лише початок! — його голос розчинився в камені. — Наступного разу кричатиме хтось ближчий!
Тиша впала, як удар.
Елізабет опустилася навколішки поруч із тілом, але Влад підхопив її, притис до себе.
— Не дивися, — прошепотів він, уперше за довгий час дозволивши собі тремтіти. — Я не вберіг.
Вона притиснулася до нього, відчуваючи, як його серце — мертве століттями — ніби знову б’ється.
— Це війна, — сказала вона хрипко. — І він зробив мене її частиною.
Влад закрив очі.
— Ні, — відповів він. — Він зробив помилку.
Він підняв голову. У його погляді більше не було страху. Лише рішення.
— Бо тепер, — сказав Влад, — я більше нічого не бережу, окрім тебе.
І десь у глибині замку пролунало глухе виття — як відповідь.
🩸🌑
Кров уже була пролита.
І крик ще не закінчився.
-----

Ніч змінила запах.
Елізабет відчула це ще до того, як Влад відпустив її. Повітря стало гострішим, наповненим залізом і холодом — так пахне страх, коли він більше не ховається.
Влад стояв посеред зали, де ще хвилину тому була кров. Тепер її не було. Замок поглинув сліди, ніби нічого не сталося. Але Влад — пам’ятав.
Він зняв перстень.
Повільно. Усвідомлено.
Елізабет завмерла.
— Що ти робиш? — спитала вона.
Він підняв на неї погляд. У ньому більше не було вагання.
— Те, чого не робив століттями, — відповів Влад. — Я дозволяю собі бути тим, ким вони мене бояться.
— Влад… — вона зробила крок до нього.
— Ні, — він підняв руку. — Послухай. Усе, що станеться далі, буде небезпечним. Не романтичним. Не красивим. Якщо ти залишишся — ти побачиш монстра.
— Я вже бачила, — тихо сказала вона. — І не втекла.
Він наблизився. Взяв її обличчя в долоні — обережно, наче вона була єдиним, що ще тримало його у світі людей.
— Тоді запам’ятай, — прошепотів Влад. — Від цієї миті я не зупинюся, доки Раду не перестане дихати. А ті, хто стане між нами… не матимуть і цього.
Замок відповів.
Десь у стінах прокинувся рух. Старі механізми, пастки, проходи — усе, що чекало століттями, тепер оживало. Влад не просто жив тут. Він був серцем цього місця.
— Він відчув твій страх, — сказав Влад, відвертаючись. — Тепер він відчує мій.
Він вийшов у ніч через таємні двері, що відкрилися самі. Туман зустрів його, розступився, визнаючи хижака.
Елізабет стояла біля порога, стиснувши тканину на грудях.
— Ти повернешся? — крикнула вона вслід.
Влад не обернувся одразу.
— Я завжди повертаюся, — сказав він. — Питання лише — ким.
Він зник у тумані.
Ніч здригнулася.
У лісі спалахнули очі — не людські, не звірячі. Старі союзники, старі борги. Полювання кликало всіх, хто пам’ятав ім’я Дракули не як легенду, а як вирок.
А десь далеко, на краю тіней, Раду усміхнувся.
— Нарешті, брате, — прошепотів він. — Покажи їй, що таке вічність без страху.
Елізабет повільно зачинила двері замку.
Вперше вона зрозуміла:
це полювання — не лише за ворогом.
Це полювання за майбутнім,
у якому хтось із них може не вижити.
🩸🌘
І кров уже знала дорогу.
-----

Вогонь почався не з полум’я.
Він почався з тріщини — тонкої, майже нечутної, десь у глибині стін. Елізабет відчула її ногами, серцем, легенями. Замок здригнувся, наче прокинувся від кошмару.
Світло згасло.
Потім — удар. Глухий, важкий. Десь унизу обвалилися камені. Повітря наповнилося димом — різким, хімічним, чужим для старого каменю.
— Ні… — прошепотіла вона. — Це не Влад.
Вона вибігла в коридор. Факели спалахували самі, але не звичним теплим світлом — їхнє полум’я було надто яскравим, надто живим. Воно не слухалося замку.
Це був ворожий вогонь.
— Він тут, — сказала вона вголос, хоч поруч нікого не було. — Раду.
Відповіддю став сміх. Далекий, розтягнутий, такий, що ковзав по стінах.
— Я ж обіцяв, — пролунало з темряви. — Ти сумнівалася. А я скористався.
Полум’я вибухнуло в кінці галереї, відрізаючи шлях. Картини падали, тканини займалися миттєво. Замок, який століттями стояв непорушно, тепер кричав.
Елізабет побігла.
Вона знала маршрут — таємні сходи, старі переходи, які Влад показував їй не словами, а дотиками до каменю. Але сьогодні навіть вони змінювалися. Замок боровся — і програвав.
Двері до бібліотеки були вибиті. Усередині — вогонь пожирав книги, сторінки здіймалися в повітря, як чорні птахи.
— Це його пам’ять, — прошепотіла вона. — Ти хочеш стерти його.
— Я хочу стерти нас, — відповів Раду, з’являючись у диму. Його силует був нечітким, але усмішка — безпомилкова. — Бо поки є ти, він не повернеться до того, ким має бути.
— Ти боїшся, — сказала Елізабет, відступаючи. — Не мене. Його людяності.
Раду зупинився.
— Людяність — це хвороба, — холодно відповів він. — І я — її лікування.
Полум’я рвонуло вгору. Стеля затріщала.
Елізабет розвернулася й побігла до внутрішнього двору. Небо було червоним. Вогонь виривався з вікон, наче замок кровоточив світлом.
І тоді вона відчула це.
Присутність.
Темрява зрушилася — не як тінь, а як хвиля. Вогонь здригнувся, відступив на мить.
Влад.
Він з’явився серед полум’я, неушкоджений, очі — чорні, як ніч без зірок. Його голос пролунав глибоко, перекриваючи тріск:
— Ти торкнувся мого дому.
Раду засміявся.
— Я торкнувся твого серця.
Влад не відповів.
Він рушив уперед — і вогонь розступився перед ним, ніби визнав старшого хижака. Камінь під ногами тріскався.
Елізабет крикнула його ім’я.
Влад навіть не обернувся. Але вона відчула — він знає, що вона тут. І саме тому йде далі.
— Іди, — кинув Раду їй услід. — Дивись, як горить його світ. Це ціна любові.
Елізабет стояла серед вогню й диму, стискаючи кулаки до болю.
— Ні, — сказала вона твердо. — Це ціна твоєї поразки.
Замок палав.
Але в полум’ї вже визрівала відповідь.
🩸🔥
Ніч ще не сказала останнього слова.