Розділ 28

Ранок не настав.
Небо над замком залишалося затягнутим важкими хмарами, ніби світ сам вирішив дати Владу ще трохи темряви — простору для рішень, які не приймають при світлі.
Елізабет сиділа на краю ліжка, загорнувшись у ковдру. Її руки тремтіли не від холоду — від усвідомлення того, що сталося вночі. Вона бачила Влада таким, яким його не бачив ніхто століттями.
І він це знав.
Двері тихо відчинилися.
Влад увійшов безшумно, але замок відреагував — камінь ледь здригнувся, ніби визнав його право на все, що тут є. Його обличчя було зібране, холодне, майже кам’яне. Але в очах жевріла рішучість, що лякала більше, ніж гнів.
— Ми їдемо, — сказав він.
— Куди? — підвела голову Елізабет.
— У місце, де тебе не знайдуть, — відповів він одразу. — Де навіть він не зможе дістатися до тебе.
Вона підвелася.
— Ти хочеш сховати мене?
— Я хочу вберегти тебе.
Влад підійшов ближче, зупинився на відстані витягнутої руки. Він не торкався — навмисно. Ніби боявся, що будь-який дотик стане новим зривом.
— Я більше не дозволю, щоб тебе використали, — продовжив він. — Я закрию всі входи. Я зітру сліди. Я знищу кожного, хто навіть подумає підійти близько.
— Будь-якою ціною? — тихо спитала вона.
Він не відвів погляду.
— Так.
У цьому слові не було пафосу. Лише факт.
Елізабет підійшла до нього сама. Її кроки були повільні, але впевнені.
— А якщо ціна — це ти? — спитала вона.
Влад здригнувся.
— Я вже заплатив собою, — відповів він хрипко. — Ще тоді, багато століть тому.
Вона підняла руку й обережно торкнулася його грудей — там, де серце билося рідко, але сильно.
— Я не хочу, щоб ти знову ставав чудовиськом заради мене.
Влад накрив її руку своєю.
— Пізно, — сказав він тихо. — Ти — моя слабкість.
І моя причина.
За вікном почувся глухий звук. Не кроки — відлуння. Наче хтось перевіряв межі захисту.
Очі Влада спалахнули.
— Вони вже тут, — сказав він. — І тепер я не оборонятимусь.
Він нахилився до її чола, не торкаючись губами — як обітниця, а не як ніжність.
— Що б не сталося, — прошепотів він, — пам’ятай: замок, ніч і я сам — між тобою і смертю.
Елізабет затримала його погляд.
— Тоді я не тікатиму, — сказала вона. — Бо якщо ти стоїш між мною і ними…
я стоятиму між тобою і темрявою.
Влад повільно випростався.
У цей момент щось давнє, первісне прокинулося в ньому не як лють — як клятва.
Кров на стінах замку потемніла. Символи спалахнули, замикаючи коло.
Влад Цепеш ухвалив рішення.
І тепер будь-хто, хто наблизиться до Елізабет,
зустріне не графа,
не легенду,
а захист, якому немає меж.
----

Влад стояв у центральній залі, де стіни пам’ятали більше крові, ніж світ — імен. Полум’я факелів тремтіло, ніби відчувало його намір. Замок слухав. Завжди слухав. Але вперше — не перечив.
— Ти цього не зробиш, — сказала Елізабет тихо, входячи до зали.
Він не обернувся.
— Зроблю, — відповів Влад. — Якщо це єдиний спосіб перерізати всі нитки.
На кам’яному столі лежали старі сувої, печаті, ключі — символи угод, що тримали замок у живих століттями. Усе, що робило це місце притулком… і пасткою.
— Цей замок — твій дім, — сказала вона. — Ти сам казав.
— Був, — різко відповів він. — Тепер це маяк. Для них. Для Раду. Для всіх, хто хоче дістатися до тебе через мене.
Він нарешті обернувся. В очах — темний вогонь, але не безумство. Рішення. Холодне, чітке, як лезо.
— Вони прийдуть сюди. Бо тут я був сильним.
— А якщо ти спалиш його? — спитала Елізабет. — Ким ти станеш?
Влад повільно підійшов ближче.
— Тим, кого вони не зможуть передбачити.
Він підняв руку. Символи на стінах відгукнулися — лінії спалахнули червоним, як розпечене залізо. Десь у глибині замку щось зойкнуло, ніби саме каміння благало зупинитись.
— Влад, — вона торкнулася його руки. — Замок тримає не лише зло. Він тримає тебе.
Його пальці здригнулися.
— Я тримався за нього століттями, — сказав він глухо. — Бо думав, що без нього зникну. Але правда в іншому… — Він поглянув на неї. — Я боюся втратити тебе більше, ніж будь-що інше.
Елізабет зробила крок уперед, між ним і полум’ям.
— Тоді не палай сам, — сказала вона. — Якщо замок має згоріти — нехай це буде не втеча. Нехай це буде вибір.
Влад заплющив очі. На мить — лише на мить — у ньому зіткнулися дві істини:
монстр, що готовий знищити світ,
і чоловік, який навчився берегти.
За вікнами здійнявся вітер. Полум’я факелів схилилося, але не вирвалося з-під контролю.
Влад опустив руку.
— Я не спалю його сьогодні, — сказав він. — Але якщо вони перейдуть межу… — Він подивився на стіни, на підлогу, на тіні. — Я не вагаюся.
Елізабет кивнула. Вона знала: це не відступ. Це — відкладений вирок.
Десь у підземеллях клацнув замок. Старі печаті почали змінюватися. Замок перебудовувався — не як дім, а як фортеця.
— Вони думають, що я прив’язаний до каміння, — сказав Влад. — Нехай.
— А ми? — спитала вона.
Він взяв її за руку — міцно, але обережно.
— Ми — не каміння, — відповів він. — Ми підемо, якщо треба. А якщо залишимось — вони згорять першими.
Полум’я стихло. Тиша стала густою.
Замок прийняв рішення свого володаря.
І вперше за століття
він був готовий згоріти разом із ним.
----

Ніч знову зібралася навколо замку, щільна й насторожена, ніби затримала подих. Десь далеко глухо вдарив грім, але небо залишалося темним — без блискавок, без попереджень.
Елізабет стояла на балконі, закутавшись у плащ. Вітер торкався її волосся, мов чужі пальці. Вона відчувала: це затишшя — оманливе. Так завжди буває перед ударом.
Влад з’явився поруч без звуку.
— Вони близько, — сказав він.
Не як припущення.
Як вирок.
Елізабет не озирнулася одразу. Вона вдивлялася в темряву Карпат, ніби намагалася запам’ятати цю мить — замок, ніч, себе живу.
— Ти підеш сам, — сказала вона.
— Так, — відповів Влад. — Я маю зустріти їх до того, як вони переступлять межу.
Вона нарешті повернулася до нього.
— А якщо не повернешся?
Він дивився на неї довго. Занадто довго. Наче карбував її риси в пам’яті — на вічність, якої міг не мати.
— Тоді ти підеш, — сказав він. — Замок випустить тебе. Я вже дав йому наказ.
— Не кажи так, — її голос зрадницьки здригнувся.
Влад підняв руку, зупинив її дихання ще до дотику. Його пальці торкнулися її щоки — повільно, обережно, ніби він боявся, що вона зникне.
— Елізабет… — прошепотів він. — Є речі, які не можна залишити недомовленими.
Він нахилився ближче. Вона відчула його подих — холодний, але живий. Небезпечний. Їх розділяла лише мить… і страх, що це може бути востаннє.
— Якщо я не повернуся, — сказав він тихо, — знай: ти була єдиною причиною, через яку я не згорів раніше.
— Влад… — вона поклала руки йому на груди. — Ти повернешся. Бо я не відпущу тебе інакше.
І тоді він поцілував її.
Не різко.
Не жадібно.
Це був поцілунок обіцянки.
Його губи торкнулися її так, ніби він хотів передати все, що не встиг сказати словами: страх, кохання, лють, надію. Вона відповіла — відчайдушно, міцно, притискаючись до нього, ніби могла втримати в цьому дотику саме життя.
Світ зник.
Залишилися тільки вони — і ніч, що дивилася на них мовчки.
Влад відступив першим. Його лоб торкнувся її чола.
— Пам’ятай, — прошепотів він. — Що б не сталося… ти — моя вічність. Навіть якщо я її не доживу.
Вона ковтнула сльози й кивнула.
— Повернися до мене, — сказала вона. — І тоді ми вирішимо, що таке «вічність» разом.
У темряві спалахнули очі. Далекі. Чужі.
Влад випростався. Поцілунок зник з його губ — але не з нього самого.
— Час, — сказав він.
Він зник у тіні, залишивши після себе тільки холод повітря…
і поцілунок, що палав на її губах,
як обітниця перед небезпекою.