Розділ 27

Елізабет відчула це ще до того, як замок подав знак.
Повітря стало густішим. Не холодним — важким, ніби насиченим чужою присутністю. Кам’яні стіни, які раніше мовчали, тепер ніби прислухалися.
Влад стояв біля вікна. Його постава була напруженою, хижа зібраність читалася в кожному русі.
— Це почалося, — сказав він, не озираючись.
— Що саме? — спитала вона.
Він повільно повернувся. Його очі зупинилися на її зап’ясті — там, де вже не було знаку, але слід залишився. Ледь відчутний, як пам’ять, що не зникає.
— Полювання.
Слово впало між ними, як лезо.
— На мене? — Елізабет не відступила, хоча серце вдарило швидше.
— Так, — відповів Влад без вагань. — Тепер уже відкрито.
Він підійшов ближче, зупинився на відстані кроку. Не торкався — але вона відчула його так, ніби він обіймав її тінню.
— Ти не просто частина історії, — продовжив він тихо. — Ти її вузол. Через тебе можна змінити те, що вже сталося… або зламати те, що ще має статися.
— І хто це хоче зробити?
Влад усміхнувся без радості.
— Ті, хто боїться, що я знову стану тим, ким був.
І ті, хто боїться, що я не стану ним.
Він простягнув руку й поклав долоню їй на груди — не як коханець, а як воїн, що перевіряє, чи б’ється серце.
— Вони знають: поки ти жива — я не зламаюся.
Елізабет накрила його руку своєю.
— Тоді їм доведеться дуже постаратися, — сказала вона спокійно.
У цей момент за вікном спалахнув рух.
Тінь. Швидка. Неначе людська — але надто витягнута, надто неправильна.
Влад миттєво відштовхнув її за себе.
— Не підходь до вікон, — наказав він.
— Це він?
— Ні, — відповів Влад. — Це перевірка. Він ніколи не приходить першим. Він посилає страх.
Десь унизу, у дворі замку, щось упало. Глухий звук, за яким одразу настала тиша.
Занадто тиха.
— Влад… — прошепотіла вона. — А якщо я не витримаю?
Він повернувся до неї, взяв її обличчя в долоні. Його погляд був темний, але твердий.
— Ти вже витримуєш, — сказав він. — І саме тому ти — мішень.
Він притулився лобом до її лоба.
— Замок більше не нейтральний. Кров уже обрала.
І вони це відчули.
Десь у коридорі скрипнули двері.
Не кроки.
Не вітер.
Хтось був усередині.
Влад повільно усміхнувся — небезпечно, по-старому.
— Не бійся, — прошепотів він їй. — Поки вони йдуть за тобою…
я йду за ними.
І в ту мить Елізабет зрозуміла:
вона більше не просто жертва.
Вона — причина війни.
-----

Перший крик прорізав ніч, як лезо.
Не людський.
Не тваринний.
Щось між.
Елізабет здригнулася. Замок відповів глухим стогоном — каміння ніби зрушилося, десь углибині прокотилася хвиля давнього страху.
— Влад… — вона не встигла договорити.
Він уже відчинив двері.
Його обличчя змінилося. Не поступово — миттєво. Очі спалахнули червоним, жилки на скронях проступили різкіше, ніж будь-коли. Це був не той Влад, що тримав її вночі. І не той, що говорив про спільну боротьбу.
Це був володар темряви, якого стримували століттями — і який більше не збирався чекати.
— Залишайся тут, — сказав він, але це не було проханням.
— Ні, — Елізабет схопила його за руку. — Не так. Ти ж обіцяв…
Влад різко зупинився.
Подивився на неї — і на мить у його погляді щось здригнулося. Людське. Болісне.
— Саме тому, — сказав він хрипко, — ти не повинна це бачити.
Він висмикнув руку й рушив коридором.
Свічки гасли одна за одною, ніби схилялися перед ним. Тіні збиралися, липли до стін, ковзали за його спиною, шепочучи імена, яких Елізабет не знала — і не хотіла знати.
Вона все ж пішла за ним.
У дворі замку панував хаос.
Кров.
Сліди боротьби.
І троє істот, що колись були людьми — тепер скручені, викривлені, з порожніми очима.
— Забирайся з мого дому, — сказав Влад.
Його голос був спокійний.
Надто спокійний.
Одна з істот засміялася — сипло, зламно.
— Вона вже позначена, — прошипіла тварюка. — Ти не врятуєш її, брате ночі.
Це було зайве.
Влад зник.
Не відійшов — зник.
Наступної миті він уже тримав істоту за горло. Кістки тріснули, як сухі гілки. Кров бризнула на камінь — темна, густа, чужа.
— Ти не вимовлятимеш її ім’я, — сказав Влад тихо.
Друга істота спробувала втекти.
Не встигла.
Рух.
Удар.
Тиша.
Елізабет прикрила рот рукою, але не від страху — від усвідомлення. Він не просто захищав. Він карав.
Третя істота впала на коліна.
— Він прийде, — захрипіла вона. — І ти втратиш усе.
Влад нахилився, дивлячись їй просто в очі.
— Я вже втрачав, — сказав він. — Тепер я забираю.
Він розірвав її так, ніби вона була створена з туману й кісток.
Коли все закінчилося, Влад стояв серед руїн. Його груди здіймалися. Руки були в крові. Обличчя — безжальне.
Елізабет зробила крок уперед.
— Влад…
Він обернувся — і завмер.
Побачив її.
Кров у його очах згасла. Червоне відступі стало темним, майже чорним. Він дивився на свої руки, ніби вперше їх побачив.
— Я… — він замовк. — Я не стримався.
Вона підійшла ближче. Обережно. Свідомо.
— Я жива, — сказала вона. — Подивися на мене. Я тут.
Він впав на коліна перед нею.
Вперше.
— Вони змусили мене відпустити те, що я ховав, — прошепотів Влад. — Якщо я втрачу контроль… я можу стати гіршим за них.
Елізабет опустилася поруч, поклала руку йому на плече.
— Ти не сам, — повторила вона ті самі слова, що врятували його раніше. — Але ти маєш дозволити мені бути поруч. Навіть тоді, коли ти монстр.
Влад підняв на неї погляд.
— Особливо тоді, — відповів він.
Десь у темряві замок затамував подих.
Бо всі відчули одне й те саме:
Влад Цепеш більше не грає за правилами.
І війна тільки почалася.
-----