Розділ 26

Елізабет прокинулася від різкого болю.
Не крику — пульсу.
Наче щось усередині неї вдарило об ребра й розлилося теплом, що миттєво стало холодом.
Вона підвелася на лікті.
Світ був занадто чітким. Занадто гучним. Вона чула, як десь далеко капає вода. Як у каміні осідає попіл. Як серце Влада — поруч — б’ється повільно, але напружено, наче він не спав усю ніч.
— Влад… — прошепотіла вона.
Він уже дивився на неї.
Його обличчя було зосереджене, очі — темні, тривожні. Не хижі. Насторожені.
— Ти відчуваєш це, — сказав він тихо.
Елізабет кивнула й раптом здригнулася. На її лівому зап’ясті проступала тонка лінія — ніби подряпина, але шкіра навколо була тепла, пульсувала.
— Це не рана, — сказав Влад, торкаючись дуже обережно. — Це знак.
— Я не різала себе, — швидко сказала вона.
— Я знаю.
Лінія почала темніти. Колір змінювався — від рожевого до глибокого, майже чорного червоного. І тоді символ розкрився.
Три штрихи. Перехрещені. Давні.
Влад відсахнувся.
— Що це? — спитала Елізабет, хоча вже відчувала відповідь десь під серцем.
— Попередження, — сказав він. — Кров’ю.
Він встав і підійшов до столу, витяг стару книгу — не ту, що була в бібліотеці, іншу. Сторінки були пожовклі, а символи — знайомі.
Влад відкрив потрібну сторінку.
Той самий знак.
— Його залишають тоді, — сказав він, — коли час починає повторюватися.
— Він? — перепитала вона.
Влад мовчав занадто довго.
— Той, кого ти бачила в бібліотеці… — нарешті сказав він. — Він не просто пам’ятає. Він стереже переломні моменти. І якщо з’явився знак — значить, хтось намагається змінити хід подій раніше, ніж це має статися.
— Чи повернути старий, — тихо сказала Елізабет.
Влад подивився на неї пильно.
— Ти починаєш розуміти.
Вона опустила погляд на зап’ястя. Знак більше не болів, але від нього йшло дивне тепло, ніби кров пам’ятала щось, чого розум ще не прийняв.
— Це означає, що я… — вона ковтнула. — Я вже була тут. І хтось не хоче, щоб я дійшла до кінця.
Влад опустився перед нею навколішки, взяв її руку обома долонями.
— Це означає, — твердо сказав він, — що цього разу ти важливіша, ніж будь-коли.
— Для кого?
— Для замку. Для них. — Його голос знизився. — І для мене.
У цей момент знак на її руці спалахнув.
Крапля крові виступила з центру символу й повільно скотилася вниз.
Не рана.
Не біль.
Послання.
Крапля впала на кам’яну підлогу — і камінь потемнів, ніби вбирав її.
Десь у глибині замку пролунав глухий звук. Не крок. Не двері.
Наче щось прокинулося.
Влад різко підвівся.
— Він знає, — сказав він. — Тепер точно.
— Хто? — спитала Елізабет.
Влад подивився в темний коридор.
— Той, хто не залишає знаків, — відповів він. — Він залишає тіла.
Елізабет повільно стисла кулак.
— Тоді він обрав не ту жертву, — сказала вона.
Влад усміхнувся — вперше за цю ніч. Темно. Гордо.
— Саме це і є найгіршим для нього, — мовив він.
А знак на її зап’ясті
поступово зник,
ніби сказав усе, що мав.