Розділ 25.

Воно прийшло разом із холодом, що повз по шкірі, ніби хтось торкнувся спогаду, який не належав їй. Елізабет здригнулася серед ночі, різко сівши на ліжку.
— Елізабет…
Голос був тихий. Старий. Не Влад.
Вона вдихнула глибоко, намагаючись заспокоїти серце. Замок спав, але тепер вона вже знала — сон у ньому ніколи не означав безпеку.
Вона встала й вийшла в коридор.
Свічки горіли — самі. Світло вело її, як дорога, прокладена заздалегідь. Камінь під ногами був тепліший, ніж мав би бути, ніби хтось ішов тут зовсім нещодавно.
— Я не боюся, — сказала вона в тишу. — Якщо ти хотів мене налякати — ти знову запізнився.
Відповіді не було.
Але було знання — хтось слухає.
У старій бібліотеці двері були відчинені. Повітря там пахло пилом і часом. Книги стояли нерухомо, та одна з них лежала розкрита на столі.
Елізабет підійшла ближче.
На сторінці — її ім’я.
Не сучасними літерами.
Старим письмом.
Поруч — дата. Століття тому.
— Це неможливо… — прошепотіла вона.
— Можливо, — озвався голос з тіні. — Якщо час для тебе — не пряма лінія.
Вона повільно обернулася.
Це був не Матей.
І не Раду.
Чоловік у темному плащі стояв біля стелажів. Його обличчя було звичайним — надто звичайним для цього місця. Але очі… очі бачили занадто багато.
— Хто ти? — спитала вона.
— Той, хто пам’ятає, — відповів він. — Імена. Кров. Вибори.
— Моє ім’я не могло бути тут, — сказала Елізабет. — Я народилася…
— Ти народилася в цьому столітті, — перебив він. — Але не вперше з’явилася в його житті.
Серце вдарилося об ребра.
— Ти брешеш.
— Я служу замку, — спокійно відповів він. — А замок не бреше. Він лише чекає, поки люди наздоженуть правду.
— Влад знає про це? — спитала вона.
Тінь похитала головою.
— Він знає, що ти важлива. Але не знає — наскільки.
Елізабет стисла пальці.
— Тоді скажи мені.
Чоловік зробив крок ближче, і повітря між ними затремтіло.
— Колись, — сказав він, — ти вже стояла тут. Під іншим ім’ям. Іншим тілом. Але з тим самим поглядом.
— І що сталося? — прошепотіла вона.
— Ти обрала його, — відповів він. — І загинула.
Тиша вдарила сильніше, ніж будь-який крик.
— Це було не його рішення, — додав незнайомець. — Але це був його біль.
Позаду різко здригнулося повітря.
— Досить.
Голос Влада був холодний, як сталь. Він стояв у дверях, очі палали.
— Ти не мав права говорити з нею, — сказав він.
— Ти не мав права забувати, — спокійно відповів той. — Але я пішов. Я лише нагадав.
Він подивився на Елізабет востаннє.
— Пам’ять завжди повертається, — сказав він. — Питання лише — чи цього разу ти виживеш.
І зник.
Влад миттєво опинився поруч із нею.
— Ти чула неправду, — сказав він різко.
Елізабет повільно підняла на нього очі.
— Він знав моє ім’я, Влад, — сказала вона. — І воно було тут задовго до мене.
Влад мовчав.
Це мовчання було відповіддю.
— Ти пам’ятаєш мене? — тихо спитала вона.
Влад опустив погляд.
— Я пам’ятаю біль, — сказав він. — І завжди боявся дізнатися — чому він має твоє обличчя.
Елізабет зробила крок до нього й поклала долоню йому на груди, відчуваючи під пальцями не холод — присутність.
— Тоді цього разу, — сказала вона, — ми змінимо фінал.
Влад накрив її руку своєю.
— Цього разу, — відповів він, — я не дозволю минулому забрати тебе.
І десь у глибині замку
стара пам’ять
затамувала подих.